Йосип Сліпий – голос сумління та речник українського підпілля

Цього року виповнюється 120 років від дня народження Йосипа Сліпого, тому 2012 рік проголошений роком цього великого подвижника України. Пам’ять про нього вшановують по-різному. Відбуваються конференції, семінари, покази фільмів, вистав, пишуть матеріали у газетах та журналах про його безмежну силу, витривалість та гострий розум. До відзначення його ювілею була організована урочиста академія у м. Івано-Франківську. Про нелегкий шлях Патріарха Української Греко-Католицької Церкви ми порозмовляли з дослідником життя Йосипа Сліпого та організатором академії дияконом Орестом Смицнюком та автором сценарію урочистої академії Галиною Литвин.
– Пане Оресте, Ви досліджували життя і діяльність Йосипа Сліпого і що особливого, можливо близького серцю Ви відкрили для себе у цій постаті?
– О. С.: Я чув про нього від свого батька,  а також у часи демократизації  від людей, які вчилися з моїм батьком, випускників Львівської богословської академії. Його питання в утвердженні патріархату для мене було піднято настільки на високому рівні, що не віриться, як одна людина могла зробити стільки для нашої Церкви. Мене зацікавило те, що в час протистояння, після 18-літнього ув’язнення, коли науковець вже втрачає свій рівень після таких умов, він міг знову так швидко влитися у наукові проблеми і продовжити наукову діяльність. Він брав участь у різних конференціях, нарадах, скликав науковий світ і, зокрема, українців, я відчуваю, що то була Божа благодать на ньому. Подивляю тому, скільки енергії після тих каторг і тюрем можна було проявити. Весь час його перевозили з місця на місце, але він зберігав гідність священика, першоєрарха, людини, науковця. Це важко зрозуміти людям, які того не пройшли. Його наполегливість і переконливість у розмові з найвищим духовенством Рима, в намаганні довести необхідність патріархату і заявити всьому світу, що є українська церква і що вона має право на життя, і право на патріархат. Йосип Сліпий був голосом сумління, речником і України, і східного християнського світу, що гідне подиву.
– Девізом Йосипа Сліпого були слова «Per aspera ad astra» («Крізь терни до зірок»), які згодом стали гіркою дійсністю. Яким чином, на Вашу думку, йому вдалося пройти ті випробування: роки тортур, заслань, з яких живими майже не повертаються?
– О. С.: Це Божа благодать, яка його супроводжувала. Прочитавши багато літератури, спогадів Йосипа Сліпого про перебування у в’язницях, я зрозумів, що людині важко це пережити, можна просто померти і не перейти тих етапів. А цю людину Бог зберігав для якоїсь більшої місії.

– Г. Л.: 18-річна каторга висмоктує з людини і розум, і душу, і життєву силу. Якщо простежувати за сотнями письменників, яких заарештували й заслали, то ті, котрі поверталися, у них не було більше снаги писати, серед них лише одиниці, які це могли, зокрема Борис Антоненко-Давидович. А тут Йосип Сліпий, стільки перетерпівши, розгортає таку діяльність, це означає, що його життєва сила якимось чином не була зачеплена, він її зберіг. Моє таке бачення: як він міг зберегти сили – однозначно через зв’язок з Богом. Це можна розглядати як чудо з чудес, але те чудо, напевно, полягало в його молитві, постійній пам’яті про Бога і такий був внутрішній зв’язок з Ним. Тільки це могло дати силу все пережити і зберегти здатність реагувати нормально, логічно на все.

– Розкажіть про екуменічну концепцію Йосипа Сліпого. Як він бачив єдність церков?

– О. С.: Він хотів, як казав у своєму «Завіщанні», «зібрати їх усіх у розсіянні сущих».  України як окремої держави немає, народ залежний, церкву ліквідував псевдособор. Приїжджає до Рима першоєрарх неіснуючої держави, неіснуючої церкви. Але він знає про те, що церква в катакомбах. А по розселеннях, в різних країнах є дуже багато українців. Ще покійний митрополит Андрей Шептицький відвідував їх у поїздках, створював єпархії, хотів зібрати українців та зберегти наш обряд. Йосип Сліпий продовжує цю роботу і він хоче всіх емігрантів зібрати в одну церкву і там, хоч у вільному світі їх зберегти. Тобто зберегти Україну в екзилії, за кордоном, у людських душах через церкву. Адже при єдності з Римським престолом можна об’єднати українців в одному патріархаті. І я відчуваю, що УГКЦ об’єднує українських емігрантів. Йосип Сліпий надіявся, що в Україні теж буде вільна церква і зникне радянська держава. Він жив мріями і ці мрії здійснилися, але він вже не дожив до того часу.

– Г. Л.: Ще Андрей Шептицький розглядав Україну як чи не єдину державу, яка змогла б об’єднати дві гілки християнства, тому що ми є східного обряду, а в підпорядкуванні католицькому єрарху. І це такий простір, який дає можливість зробити примирення і об’єднання. Шептицький думав не лише про Україну, він дивився набагато дальше і глибше, що всі повинні бути одно, за Ісусовими словами. Він їх прочитав і так зрозумів. І він у тому напрямі діяв усе своє життя.
Йосип Сліпий, як його послідовник ішов його кроками і всюди підкреслював, що він продовжує ідеї митрополита Шептицького. Але тут зовсім інші історичні обставини. Йосипу Сліпому довелося більше думати про Україну і про УГКЦ, ніж про об’єднання всього християнства. Ну й ідею патріархату він теж розумів не як насильницьке запровадження Греко-Католицької Церкви по всій Україні, а як об’єднання всіх у одному патріархаті, щоб було одне підпорядкування. Я розділяю думку, що всі повинні бути одно, але коли ми і світ дійде до того це дуже важко сказати.

– Саме на ІІ Ватиканському Соборі Йосип Сліпий висунув ідею створення патріархату УГКЦ. Чому, на Вашу думку, Рим і тодішній Папа Іван ХХІІІ і його наступник Павло VІ не підтримали цю ідею?

– Г. Л.: Йосип Сліпий з’явився в Римі в той час, коли Рим з усіх сил намагався налагодити стосунки з Російською імперією, але вже самою своєю особою він був не вигідний. Бо як надавати патріархат Церкві, яку Російська Православна Церква фактично поглинула. Це псувало однозначно стосунки і тому Риму в той час було зовсім не до речі його вимагання.

– О. С.: Приїжджає в’язень не існуючої церкви, не існуючої держави до Риму, до людей, які жили в інших, парникових умовах, які не розуміють тієї ситуації, не знають реалій Радянського Союзу. Їх не болить це питання. Але Йосип Сліпий, приїхавши з того пекла радянського, розуміє, що тут один-єдиний шанс заявити всім на Другому Ватиканському Соборі про те, що є такий народ і є така Церква, яка вимагає своїх прав і кому, як не Вам, отці, вирішувати наше питання. Тобто ми є, ми не загинули, ми є у катакомбах, ми нищені, але не знищені, ми переховувалися, але збереглися і зверніться до нас, подивіться на нас. Ми прийшли з тих умов, ми можемо Вам краще сказати про те, хто ми такі. Таку заяву звичайно зустріли з піднесенням, але коли почали вирішувати це питання, то було якесь нерозуміння. Була наївність тих отців римських, вони не знали суті СРСР, не могли і не вміли того зрозуміти. Адже коли нас у 30-х роках морили голодом, Європа так само не сказала свого достойного слова. Вони хотіли дійти згоди з Москвою, а Йосип Сліпий був їм ніби яблуком розбрату. Його ж випустили тільки за умови, що він буде мовчати, але то була не та особа, яка могла мовчати. Це була одна із причин того, що не було надано патріархату.
– Ну і оскільки Йосип Сліпий не міг мовчати, він залишив по собі численну спадщину. Яка з його праць і чому є, на Вашу думку, найактуальнішою для сучасного читача?

–  О. С.: «Завіщання…», його «Заповіт…». Заповіт був у Володимира Мономаха, був у Шевченка. Я так думаю, що з часом цей твір в українській літературі будуть вивчати. То особливий заповіт. Це наука нам від людини, яка вистраждала цей заповіт і принесла нам. А взагалі-то його спадщина велика. Він заявив про себе як науковця захистом своїх дисертацій із вчення про Святу Трійцю, а історія української Церкви написана як рукопис обсягом 2500 сторінок, враховуючи такі умови. Я читав, вивчав історії різних авторів, Йосип Сліпий особливо пише – він заявляє в історії Церкви про те, що були намагання об’єднатися з Римською Церквою за Данила Галицького (треба сказати, що тільки Григорій Царуляк робив ще такі спроби), потім була Флорентійська унія. Ми всі повинні бути одно.

–  Г. Л.: Я  читала його працю «Віра і наука» і мене вразив його науковий підхід, логіка суджень, його виклад, розуміння. Зокрема, праця «Віра і наука» абсолютно сучасна, тому варто б було ознайомитися з нею більшій кількості людей.

– 2012 рік оголошений роком Патріарха Йосипа Сліпого. Ви були ініціаторами святкової академії, присвяченої 120-річчю від дня народження Йосипа Сліпого. Які ще заходи плануєте здійснити з цього приводу.
- О. С.: Два роки тому ми організували академію, присвячену Шептицькому, потім Ірині Сеник, письменниці. І цього року зробили академію, присвячену Йосипу Сліпому. Зустріли багато перешкод, але це не завадило нам її провести. Ми ще хотіли б у вересні провести наукову конференцію, погоджували це питання з владикою митрополитом. Тут більше буде задіяний Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника й Івано-Франківська духовна академія. Ми проводимо семінари у школах, зокрема у Ямниці буде проведений один з таких заходів, який буде художнім забарвленням для уроку. Ми хотіли б, щоб діти перш за все зрозуміли, усвідомили і несли далі ці знання про світочів, треба, щоб ця тема пройшла через їхні серця та душі.
– Г. Л.: У зв’язку з проголошенням року Йосипа Сліпого планувалося провести цикл передач на обласному радіо, проведено вже три, але думаємо продовжувати далі, беручи за основу різні сторінки його життя і діяльності. Організовуємо також перегляд фільмів. Зокрема, телестудія «Вежа» демонструвала фільм «Патріархат» вже два рази. Друкуються також публікації в газетах, щоб люди мали доступ до інформації про нього.
І тут є особливість нашого часу, я вважаю, що наш час – це час повернення імен. Ми вийшли з Радянського Союзу, де багато людей або були під забороною, або замовчувалися. Якщо брати до уваги, наприклад, нашу літературу, то письменники повертаються швидше. От, наприклад, Хвильовий вже не асоціюється з ворогом народу, про Винниченка вивчають з хрестоматії. Але в духовній сфері все ще тільки починається. Тобто ми сьогодні багато говоримо про Шептицького і Сліпого, але, щоб більше людей знали, які це велетні духу, розуму, сили, то ще треба багато прикласти зусиль. Бо оскільки це духовна сфера та щоб ці імена могли повернутися, то потрібен відповідний ґрунт, а його теж знищила радянська влада, відтак цей процес відбувається дуже і дуже не просто. Потрібен час і потрібне зусилля багатьох.

Розмовляла Анна Микуляк

ДУХОВНІСТЬ