Послання Патріарха Йосифа (Сліпого) "Μεγαλα αιτεσθε!"

1. Не всі науки і слова, виголошені і сказані Христом, є записані Євангелистами. Про це свідчить святий апостол Іван, хоч його Євангеліє є, передусім, доповненням трьох синоптиків. Своє благовістя він закінчує гіперболою. "Но якщо би писати про це подрібно, то, думаю, і самому світу не вмістити би написаних книг!" (Ів 21, 25) Говорять про це і деякі Вітці та письменники Церкви. Вони передають навіть кілька таких висловів, т. зв. Аграфа, т. є незаписані в Євангеліях логія-вислови. І так найбільший геній Східної Церкви Оріген твердить тут, що таким словом Христовим є: "Великого бажайте – Μεγαλα αιτεσθε!" Це незвичайно змістовний і гідний Христовий вислів та зазив! Що ж можна великого бажати, очевидно, маючи перед очима Бога? Леліяти далекосяжні пляни, жити і працювати для них, ставити собі високу мету, виповнювати великі завдання, осягати геройські чесноти, набувати глибоку науку і високе мистецтво, стати пориваючим проповідником і досвідченим провідником, бути духовним добродієм людства, співдіяти з Божими поривами, не губити їх і не тратити сил на дрібниці і переминаючі речі, не спинюватися на марницях, поширювати і закріплювати Христову Церкву, а передусім – здобути велику святість, бо призвав нас Бог не до нечистоти, але до святості (1 Сол 4, 7), – оце те велике в головних зарисах, якого повинен бажати Христовий ученик. "Якщо кому недостає мудрості", – каже св. Яків – "нехай молить в Бога!" (Як 1, 5), – і будете звершені, як звершений Отець ваш небесний" (Мт 5, 48). Тому і св. Павло виразно кликав: "Про високе думайте, а не про земське!" (Кол 3, 1) Такий, отже, і головний зміст Христового зазиву!

2. Одушевлятися великим, високим і мати заєдно перед очима гідну мету – само собою підносить людину; слушно говориться, що вона росте із своїми плянами. Велике не затемнює погляду маловажними речами, але поширює його. Навпаки, хто грязне в тілесних похотях, котиться вниз, що раз глибше і глибше. Такі стають остаточно ворогами Христа, "їх кінець – загибель, їх бог – черево" і слова їх в соромі, – вони думають про земське (Фил 3, 19). Тому каже Христос: "Не шукайте, що вам їсти або що пити, бо того шукають люди цього світу" (Мт 6, 29), – хто бажає великого, той глядить на речі в далекій перспективі, а тоді воно має бути великим і корисним, не на десять, сто, тисяч літ, але на цілу вічність. Коли світські люди чваняться, що вони будують величаві пляни, накреслюють захоплюючі програми, підносять величаві кличі так, що їх голоси варті того, щоби їх взяти в губу, за що їх величають мистці і оспівують поети, – то в порівнянні з Христовим вони [є] нічим. Кожний людський чин – часовий і переминаючий, а Христова програма – це програма на вічність, яка підносить людину так високо, що вище ніхто вже її не може підняти.

3. Цей загальний зазив Христа приймає в Євангеліях різні, нераз дуже зближені і подібні до себе види. Одним з найбільше конкретних є зазив до шукання Божого царства або життя вічного: "Шукайте передовсім Божого Царства, а все інше додасться вам" (Мт 6, 39). Остання ціль людини – це осягнення Божого Царства, життя вічного, яке є водночас і найбільшим прославленням і звеличенням Бога. Воно напружує всі думки і вчинки людини, підпорядковує собі усі сили душі і тіла і стоїть в осередку людського туземного змагання. Тому Христос старається відірвати увагу людей від журби про хліб насущний, бо вона закорінена в людській природі. Він каже не тільки не журитись нинішним ані завтрішним днем з його прикростями і вимогами: "Не гризіться, що будете їсти і що пити, бо того шукають і погани" (Мт 6, 25. 31). Не можна, каже св. Павло, такої жури ототожнювати з шуканням Божого царства, бо воно "не їда і пиття, але праведність і мир в Св. Дусі" (Рим 14, 7). За дбайливістю про життєві справи, що, впрочім, повинні мати також своє місце, але підпорядковане вищій меті, зникає, звичайно, або бодай притемнюється далека перспектива вічності, що є властивим двигуном і світилом туземного життя, з всіх людських зусиль. Но в кого старання цього віку, примана багатств і інші забаганки (Лук 49), то в нього вони заглушують цей могутній зазив. Тому треба завжди глядіти перед собою у вічність і заєдно питати себе, що я для неї придбав і хочу придбати? Христос казав раз апостолам піднести очі і глянути на душпастирське жниво, що розкинулось розлогими полями і краями, як їх завдання і праця над Божим Царством: "Жниво велике, а робітників мало, моліть Господа, щоби вислав робітників на своє жниво" (Мт 9, 38; Лук 10, 2). Іншим разом Він знову мовив: "Піднесіть ваші очі і погляньте на ниви, як вони побіліли і доспіли до жнива" (Ів 4, 35). В цих словах звенить і легкий докір! Бракує людей духа, бо річ іде про духові цінності. Воно так і є, що живучі по тілі, думають про тілесне, а живучі по дусі – про духовне.
Праця для Божого Царства така важка і важна, що навіть вимагає від людини відваги і віддання на життя і смерть. Не казав Хр[исто]с, ось вам харчі, одежа, взуття, гроші на дорогу, почесть і таке інше, але навіть не беріть "ні мішка, ні торби, ні двох одеж, обув'я, ні золота, ні срібла, ні міді за поясом" (Мт 10, 9). В додатку будуть супроводжувати їх переслідування: "І будете ненавиджені, імені моєго ради. Але притерпівий до кінця, той буде спасений!" (Мт 19, 22; Лука 10,4). За таке відречення від життєвих засобів, навіть від свого дому, від своїх батьків, від братів і сестер, одержать життя вічне (Лук 18, 29). Іншими словами, Хр[исто]с бажає геройської посвяти. І все те взяте в Нього в грандіозному, великанському масштабі – безмежне Боже Царство вічності і беззастережне віддання себе для Нього. Коли люди для здобуття світських осягів уважали за конечне створити курені смерті, самураїв, японських і англійських кораблів, то оскільки більше має право вимагати це для себе справа Божої вічності. Як колись писав св. Павло Галатам, що їх примушують до єврейських обрядів тільки тому, щоби не бути переслідуваним за Христовий хрест (Гал 6, 2), так і нині примушують до неодного, щоби спімнути вам переслідування за той самий Христовий хрест. Але справа Божого Царства не бере цього під увагу і не одобрює його. Є записані в Євангеліях два епізоди, які говорять про рішуче і категоричне становище Хр[ист]а, коли ходить про Боже Царство. Одному мужеві, захопленому проповіддю Хр[ист]а про Боже Царство і готовому посвятитись для нього, – хотів тільки вперід похоронити свого батька, – учитель сказав: "Лиши мерцям погребати своїх мерців, а ти йди проповідуй Боже Царство" (Лук 10, 5). Інший знову прохав в Хр[иста] дозволу тільки попрощатися зі своїми рідними – і почув категоричну відмову: "Ніхто, що положив свою руку на чепіги плуга і оглядається позад себе, не є відповідний для проповідування Божого Царства" (Лук 9, 61; 4, 43).

4. Своїй науці Хр[исто]с світив своїм прикладом. Він мав заєдно перед очима бажання – велику і найвищу ціль свого життя. А ними були переблагання Небесного Вітця за образу з боку людей і відкуплення людського роду: "Так Бог полюбив світ, що свого Єдинородного Сина віддав, щоби кожний, що вірить в Нього, не погиб, але мав життя вічне" (Ів 3,16). Христос підносив нераз на проповідях і при творенні чудес, що Його завдання є прославлення Небесного Вітця, сповнення Його волі (Пс 39,1-9; Євр 10, 7. 9), спасіння погибших (Мт 19, 10), кинення на землю огня, щоби розгорівся (Лук 12, 49). Перспективою вічності глядів Він на Таворі (Лук 9, 3) і в Оливному Огороді (Лук 22, 13). А про буденне життя Спасителя ми знаємо дуже мало, хіба принагідно довідуємося, що Юда крав гроші з спільної каси і що Його супроводжала Матір і споріднені побожні женщини для помочі в буденних життєвих потребах, що лиси мають свої нори, а небесні птиці – свої гнізда, а Син Чоловічий не має де приклонити голови (Лук 9, 58). Він післаний на те, щоби проповідував Боже Царство – і це є Його бажанням "великого"! (Лук 4, 43)

5. "Великого" бажала і Мати Божа, коли без вагання згодилась на народження Божого Сина (Лук 1, 31), щоби спасти людський рід. "Великого" бажав і св. Йосиф, коли, довідавшись про Божі пляни від Ангела у сні, остався тому вірним аж до смерті і посвятив тому ділу усе своє життя: "Вона породить Сина, і назвеш ім'я Йому Ісус, бо Він спасе людей від гріхів" (Мт 1, 21). І в Пречистої Діви і св. Йосифа це ясне може не так на словах, як радше на вчинках: "Нехай станеться згідно з Твоїм словом (...)", "і Йосиф, праведний муж" (Мт 1, 19). Ці [ ...лапідарні] вискази говорять дуже багато. "Великого" бажали три царі, що вибрались в далеку дорогу віддати поклін Цареві Царів (Мт 2, 21) "Великого" бажав і св. Йоан Хреститель, коли кликав: "Покайтеся, бо приблизилося Царство небесне" (Мт 3, 2). "Великого" бажав в своєму житті праведний Симеон – і діждався оглядання Христа, бо "Виділи очі мої спасіння твоє" (Лук 2, 30). "Великого" бажав св. первомученик Стефан: "Я виджу небо відчинене і Сина Чоловічого, що стоїть по правиці Бога!" (Ді 7, 56). І хто ж перечислить всіх тих славних святих, що бажали "великого" в своєму житті? Згадаймо хоч ще кількох, от хоч би із апостолів св. Павла, того раба Христового, що не жив вже сам, але Хр[исто]с жив в нім, для котрого жити, то значило діяти для Хр[ист]а (Фил 1, 21). Він не знав нікого, тільки Хр[ист]а, і того – "Розп'ятого, Божу Силу і Премудрість" (1 Кор 1, 23). Згадати би дальше таких гігантів духа, як свв. Атаназій, Василій Великий, Йоан Золотустий, Іван Дамаскин, Бенедикт з Нурзії, Тома з Аквіну, Ігнатій Лойоля, Альфонс Лігуорі, папа Григорій VІІ, а з наших – Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Теодосій, кн[язь] Василько Теребовельський, митр[ополити] Ізидор, Йосиф Рутський і інші митрополити і єпископи, а передусім – св. Йосафат, котрого пам'ять нині празнуємо.

6. Ad majora natus sum – говорив св. Станислав. Та не брак в житті людей, що або завагались в бажанні "великого", або спроневірились великій ідеї, або зовсім її не мали. Св. Євангеліє оповідає про дуже симпатичні зразки, але і про відтручуючі приклади і типи. Такими дуже милими особами є два молодці, Клеопа і Лука, що після смерті Хр[иста] пішли з Єрусалиму до Емаусу. Обидва – високоідейні, захоплені думкою про Боже Царство і віддані їй усією душею. А тут – така катастрофа, здавалось їм, що все завалилось, так як неодному нашому нині священикові. Клеопа і Лука могли заломитись на усе життя і зійти на бездоріжжя, якщо би Хр[исто]с не двигнув і не вивів їх з невірного їх погляду на події, що загрожували спроневіренням їхній високій ідеї: "А ми надіялись були, що він є той, котрий має ізбавити Ізраїля (Лк 4, 21)", – а тепер усумнілись. Коли в Пресвятій Євхаристії вони очуняли і піднялись у весь свій духовний ріст, то зобачили свою похибку.
Гірший оборот взяла справа з іншим молодцем, рівнож незвичайно симпатичною людиною. Він був в цвіті віку, дуже добре вихований, благородної вдачі, рідко заможний, а при тому всьому займав навіть визначне становище в проводі народу (Лук 18, 18). Він впав до ніг Христа, звернувся до Нього з Божим титулом: Учителю Добрий! А добрий є тільки Бог, потверджуючо завважив Христос. Молодець поставив гідне і незвичайно життєве та річеве питання: "Учителю добрий, що мені чинити, щоби посісти життя вічне?" (Лук 18, 18). О, це дійсно велике бажання – життя вічне. Воно заслуговує на те, щоби стати основним предметом усіх життєвих старань. І коли Хр[исто]с вичислив йому Божі заповіді як засіб до осягнення, він відповів: "Все це я зберіг від моєї молодості" (Лук 18, 21). Справжній, і то великий святець! Бо хто міг сказати з людей Хр[исто]ві, всевідучому Богові, що він не переступив у своєму житті жодної Божої заповіді, і то – почавши від своєї молодості. Авжеж, скільки провин поповнює молодь! Ось про що думав і чого бажав цей євангельський молодець! Без сумніву, "велике" стояло йому завжди перед очима! І це – сповідь перед всевідучим Богом! Яка ідеальна душа! Тоді Хр[исто]с хотів піднести його до геройської святості: "Одного ще тобі не стає: все, що маєш, роздай вбогим, а будеш мати скарб на небі, приходи і слідуй за мною" (Лук 18, 22). І тут він заломився і завагався тому, що був дуже багатий. І так він відійшов від Христа... Може, був би нині одним з найбільших апостолів, про котрого подвиги розповідала би історія. Його особа і творчість могла би захоплювати покоління віками. Небо і земля величали би його нині, бо мав всі дані, щоби вчинити нам найбільше прислуги Хр[исто]ві, подібно як ап. Павло. Але, видно, його багатство стояло в душі вище або, бодай, на рівні з вічним життям, яке хотів здобути. А так, Бог знає, що з ним сталось? Та одно зовсім певне, що його багатство зникло, як мильна банька. Прийшли римляни, зруйнували його палати, а його огороди, сади, ниви й левади заорали римські, арабські і турецькі плуги і зрівняли з землею дочиста – так, що і сліду не осталось. Хіба вітер висвистує сумні мелодії про минуле! Ось як можна спроневіритись своєму великому бажанню. Грубим типом являється геразинський народ. Христос уздоровив їх нещасного співжителя від злих духів, що мучили біснуватого і всіх мешканців, так "що він мусів жити не вдома, але в гробах" (Лук 8, 27). Величезне добродійство, але що ж, він знищив їх стадо свиней, в якому вони бачили своє щастя: "І прохав його весь народ Геразинської округи, відійти від них" (Лук 8, 37). Пропали їхні свині, моглиби пропасти ще корови, кози, осли і верблюди і все світське. Чого вони собі бажали! Огидними типами являється Ірод і Іродіяда з похотями тіла і жажди крові (Мк 6,18; Мт 14). А вже ж найчорнішим і найбільше відстрашаючим представником світу і діявола є Юда, що продав Христа (Ів 6, 70). Він мав великі духові спосібності, коли Хр[исто]с вибрав його одним із дванадцяти апостолів. Видно, що бажав колись "великого". Під оглядом господарським мав також небуденний талант, бо провадив касу. Мусів добре і під тим оглядом вибиватися понад усіх. Але, користаючи з довір'я, допускався крадежей і дозволив розростись в ньому хапчивості, так що вона захвастала усю його душу. Коли Марія Магдалина вилила алябастру мира на голову Хр[ист]а, він став шемрати і дорікати, що можна було його продати за 300 динарів і мати, отже, добрі гроші: "Бо на вбогих не дуже йому там залежало" (Мт 26, 9; Ів 12, 4). Жажда майна штовхала його до щораз гіршого, а вкінці до того, що він продав Хр[ист]а: "А ввійшов сатана в Юду, прозваного Іскаріотом, одного із числа дванадцять. І він пішов і говорив з первосвящениками і начальниками, як би його видати" (Лук 22, 3). Коли на Тайній Вечері Юда прийняв від Хр[ист]а кусок хліба, умоченого в заправку, негайно вийшов, – а була ніч (Ів 13, 30). Св. Іван підкреслює цей момент і степенує тим усю чорну затію. І ніч прикрила злочинність Юди, як звичайно, прикриває вона усю гидоту гріхів і злочинів. Скінчив Юда самогубством, бо стратив високу ціль з очей. Духовний скарб "великого бажайте" зміняв на звиклу монету, продав Хр[ист]а і погубив себе! А цей найкращий клич Хр[ист]а він мусів чути своїми вухами від Хр[ист]а! Що ж, "продав кров невинную" (Мт 27, 4)!

7. Як сказано вже, людина росте з своїми задумами і своїми плянами. Високі пориви її підносять, а низькі і грішні похоті руйнують. Правда, не кожний вродився генієм і не кожному дав Бог довершувати спасенні діла і повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано бажати "великого", молити Бога про те, помагати посильно у великих духових будовах, бо з дрібних цегол виростає гігант. Кожний може чинити добре, а в кожному доброму є і велике. Людина може вчинити проминаюче заслуженим для вічності і в часовому зловити вічне! Найкращим твором малярського мистецтва на Заході загально уважається "Сикстинська Мадонна" Рафаеля Санті (1483-1520). Прегарна маєстатична постать Матері Божої з Дитятем Ісусом неначе сходить з безкраїх просторів. Вона стрічає своїм пронизливим поглядом глядача. Перед нею клячить папа Сикст ІV, звернений усильним благанням і вірою в її поміч [до неї], як заступниці з Небес. Внизу, у стіп Матері Божої, сидять два ангели, опершись ліктями о земську кулю, а долонею о борідку, задивлені в даль вічності. Це – відомий погляд вічності, що впереді, а "до того, що впереді, простягаючись", – каже св. Павло (Фил 3, 12). Простягаючись, очевидно, за "великим", а не буденним. Чого і я бажаю, чим живу і дишу? Як ціню свій високий стан? Які мої вчинки, думки і терпіння? Що з того останеться для вічності? А передбачувати майбутнє треба кожному. Чи сіяє вдалині "велике" і лунає при тому Павлова пересторога: "Держись вічного життя!" (Фил 6, 12)?

1957

+ Йосиф

http://www.sde.org.ua

Патріарх Йосиф Сліпий Кардиналом

Коли Апостолький Престол надає Кардинальску номінацію звичайно з тим є пов`язані документи. Не інакше було із Патріархом Йосифом Сліпим. Патріарх Йосиф був четвертим кардиналом Католицької Церкви після Кардинала Ісидора, який 6 липня 1439 на екуменічному соборі у Флоренції з рук Папи Євгена IV отримав гідність кардинальську, Михайла Левитського (1744-1858). Назначений Кардиналом 16 червня 1856 року Папою Пієм IX, Кардинала Сильвестра Сембратовича (нар. 1836), отримав гідність Кардинальську 1895 р. з рук Папи Леона XIII.Йосифа Сліпого Кардиналом проголосив Папа Павло VI 22 лютого 1965 р.

Докоменти подаємо за книжкою A. Dragan, Our Ukrainian Cardinale, The Ukrainian National Association, Inc and Svoboda Press, Jersej City, N.J - New York, N.Y., 1966r.

Декрет номінаційний

Decret of the Apostolic Chancery creating Josyf Slipyj a Cardinal of the Church.

Декрет про покликання Кардинала Йосифа Сліпого до Конгрегації Східніх Церков і Папської Комісії до справ східнього права.

Decret assigning Cardinal Josyf Slipyj to the Sacred Congregation for Eastern Churches and the Pontifical Commission for Eastern Canon Law.

Надання Кардиналу Йосифу Сліпому церкви св. Атанасія в Римі.

Decret of the Apostolic See assigning the church of St. Athanasius in Rome to Cardinal Josyf Slipyj.

KS. PAWEŁ POTOCZNY - OPINIE - WIADOMOŚCI - PROPOZYCJE: «Великого бажайте» Патріарх Йосиф Сліпий

KS. PAWEŁ POTOCZNY - OPINIE - WIADOMOŚCI - PROPOZYCJE: «Великого бажайте» Патріарх Йосиф Сліпий: Чим більші бажання, тим більше зусиль вони потребують. Бажання надихає людину силою і надією що задумане сповниться. Оскількі мрія час...

Завіщання Блаженнішого Патріарха Йосифа – відблиск його богословського й еклезіологічного мислення

Пребагату спадщину залишив нам покійний Патріарх Йосиф – матеріальну і духовну. Останньою духовною спадщиною, скажу, останнім твором його глибокої мислі є його Заповіт-завіщання, що є, з одного боку, згущеним переданням його глибокої й багатогранної думки та цілого трудолюбивого життя, з другого боку, отим «хмаровим і огненним стовпом», що про нього мовиться в книзі Ізход: «Господь же йшов перед ними вдень хмаровим стовпом, щоб проводжати їх у дорозі, а вночі вогненним стовпом, щоб їм просвічувати; так, що вони могли йти і вдень, і вночі…» (Ізх. 13,21).

Минув рік від оприлюднення Завіщання в українській і чужих мовах. Появилися статті й доповіді, присвячені проблемам, заторкненим в Завіщанні. В загальному оцінено цей твір Блаженнішого Патріарха як історичний документ в історичному бутті Української Церкви, незвичайно вагомий своїм змістом.

Бо зміст справді багатий. В ньому і богословія, і еклезіологія, і літургіка, і пасторальна богословія, і історія, і церковне право, і Священне Писання, і християнська містика, що потоками й ріками життя виливається в море апокаліптичного видіння… Блаженніший Патріарх молиться, навчає, тривожиться, терпить, благає, прощає, веде і кличе «Гряди по мні», словом – Блаженніший Патріарх «Благовістить живим і ненародженим».

Щоб спом’янути покійного Патріарха, нашого Отця Церкви  благовістителя, в першу річницю його успення і переставлення в життя вічне віддати йому наш поклін вдячности і любови, Українське Наукове Богословське товариство, якого основником, натхненником і довголітнім головою був Покійний, влаштовує оцю Наукову сесію. І нав’язуючи до слів євангеліста Луки (1,1) – «Тому що багато хто брався скласти розповідь про речі, які сталися між нами, наочними свідками…», я вибрав за тему своєї доповіді саме цей останній твір покійного Патріарха, його Завіщання, правда, не всі його аспекти. Але найосновніше в ньому його богословські й еклезіологічні мислі, щоб усі пізнали «твердість слів» (Лк. 1,4), що їх благовістить нам зі своєї гробниці у храмі Святої Софії навіки спочилий і навіки живий Патріарх Києво-Галицький і всієї Руси!

Вибрав я таку тему й тому, що покійний Йосиф у своїй психологічній структурі був насамперед науковцем-богословом, мислителем, що в науці, зокрема ж в богословській науці, бачив своє служіння Церкві і народові, в науці бачив він основу міці, сили і повноцінності своєї рідної Церкви і запоруку її востання.

Якраз про науку, здобування знання говорить Покійний такими переконливими словами, що зве себе просто «добровільним в’язнем Христа, коли любов до нього штовхнула мене на шлях здобування знання і посвятитися наукові праці»… І дальше говорить Блаженніший: «Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві… З любови до науки залишився я і далі добровільним в’язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, рішився служити Христові… В покликання… виразно бачу Божу руку.., радів я, що міг… працювати… як науковець, богословський дослідник найбільшого Таїнства, Троїчного Божого життя й, зокрема, Третьої Божої особи, Духа Святого… Служив я українській – колись так світлій науці, стараючись воздвигнути її з руїни, оновити її, у свідомості, що наука – це один з наріжних каменів-стовпів відродження і сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: «ідіть і навчайте всі народи…» (Мт. 28,19)».

І свій гимн на хвалу науки закінчує світлої пам’яті Патріарх словами: «… немислиме повне життя Церкви і народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання жизні».

Щоб зрозуміти багатство і глибину думок Завіщання, коротко накреслю його ґенезу-родження. Блаженніший Патріарх писав його власноручно, робив шкіци, доповнював, почавши з року 1970 і закінчив з кінцем 1981 р., підписуючи його напередодні празника Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, дня своєї хіротонії, тайного висвячення на єпископа митрополитом Андреєм, 22 грудня 1939 року. Болісні переживання цих років, про що тут не буду згадувати, залишаючи це майбутнім дослідникам, до глибини ворушили й ранили душу Покійного.

Ціла широка скаля цих переживань схоплена словами й образами в Завіщанні… Коли уважно і вголос читати Завіщання, відчувається музику душі Велетня-Страдника, що змагається зо стрілами лукавого…

Якщо йдеться про побудову-композицію Завіщання в загальному, то впадає у вічі наступне: воно пов’язане з тисячоліттям нашого українського християнства. Двома словами, одним образом, отим «сидячи на санях», на початку й при кінці Завіщання зв’язав світлої пам’яті Патріарх своє життя з життям своєї рідної Церкви і свого українського народу… В образі вичувається динаміку, рух, напругу мислі, скерованої в небесну далечінь, до Бога…

«Сидячи на санях, помислих в душі своєй і похвалих Бога, іже мя сих днев допровади…» (поучення Володимира Мономаха дітям).

Дальшою характеристичною рисою цілого Завіщання є його ієратичний характер. Як годиться Пастиреві і Главі Церкви, Завіщання сповнене цитатами Святого Письма, основою його є Письма Нового Завіту, всі чотири євангелісти. Послання-листи апостола Павла аж до книги Одкровення включно. Це наскрізь зрозуміло, бо словами й образами Святого Письма найкраще передається динаміку й глибину мислі. Блаженніший Патріарх, як це вже згадано, навчає, благовістить! (...)

  о. д-р Іван Гриньох 

(текст подається у авторській редакції)

[Повний текст статті, надрукований в журналі Патріархат Число 2 (429) 2012]

Документи, читати які... боляче і страшно

Цей двотомник (ПАТРІАРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ у документах радянських органів державної безпеки. 1939 – 1987. У двох томах.- К.: ПП Сергійчук М.І., 2012. - Передмова, упорядкування, загальна редакція Володимира Сергійчука) є найпотужнішим інформаційним проривом у суспільно-психологічну проблему, щодо якої точиться дискусія вже 20 років: що робити з архівами совєцьких спецслужб?

 
Їх варто відкрити повністю, наша свідомість здатна сприйняти весь масив засекреченої інформації чи це може призвести до суспільного вибуху, протистояння, бажання помсти? Вимогу «люстрації» деякі політичні сили ставлять в основу своєї партійної програми, в той час як інші виступають проти цього. Кажуть: не час іще.

Двотомник кадебістських документів про Патріарха Йосифа Сліпого охоплює період у 49 років (півстоліття), він пов’язаний не лише з постаттю Сліпого, а й з усією Українською Церквою, усім суспільним життям українців, яке гуртувалося навколо Церкви.

У 2011-2012 рр. у серії “Історичні документи” видавництво “Смолоскип” здійснило три важливі видання: “Даниленко Василь. Ізидора, рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таборів до еміграції”, “Репресовані діячі Української Автокефальної Православної Церкви (1921-1936): Біографічний довідник. /Упорядкували І. Бухарєва, В. Даниленко, В. Окіпнюк, І. Переловська”, “Українські дипломатичні представництва в Німеччині (1918 – 1922): Документи і матеріали /Упорядкували В.М.Даниленко, Н. В. Кривець/. 1 березня ц. р. у Київ­ському будинку вчителя відбулася презентація цих книжок. Вони набули значного публічного звучання. Менш відомим залишилося видання збірника документів “Окупанти без маски” (2011 р.), здійснене правозахисником, політв’язнем, письменником Богданом Горинем. Цю книжку варто було б прочитати кожному українцеві. В ній уперше опубліковано документальні матеріали про створення груп добре вишколених енкаведистських провокаторів, котрі діяли під маскою УПА, чинили терористичні акти, жорстокі розправи над мирним населенням, списуючи ці злочини на українських націоналістів.

Двотомник про Патріарха Сліпого обіймає 245 документів (1132 сторінки). Вони “вели” його від першої їхньої появи в Галичині й аж до смерті Блаженнішого у Ватикані. Документи охоплюють сотні подій, імен, розробку провокаційних планів, скерованих на знищення “уніатської” Церкви й самих уніатів. Такі документи треба вміти читати. В них часто закодована дезінформація, відверта брехня (особливо, коли донощики передають зміст вислуханих розмов із відомими людьми, де часто бажане видається за дійсне). На цьому акцентує нашу увагу упорядник й автор передмови проф. В. Сергійчук, застерігаючи: “Публікація документів радянських органів державної безпеки вимагає уважного аналізу, з огляду на суб’єктивність, а то й спотворення висвітлення якоїсь події чи характеристики постаті, що залежало від конкретного інформатора. Особливо належить бути уважним стосовно, скажімо, думки допитуваного, зокрема під час досудового слідства” (т.1, с.7). Особливо це стосується текстів допитів ув’язненого Митрополита Йосифа Сліпого. Читаючи їх, хочеться почути (бодай в уяві відтворити) живий голос страстотерпця, а його там немає. Є залізобетонно-казенний стиль тюремного ката або його помічників, які записують протокол. До того ж допити проводилися, як правило, вночі, що й зазначено в протоколах, а вдень лягати на ліжко, відпочивати не дозволяли. “Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, катування, морення голодом; нечистиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, “німий свідок Церкви”, що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... І в’язень-каторжник бачив, що його шлях “на краю землі” кінчався приреченням на смерть!” (Це зі спогадів про свій 18-річний шлях в’язня-каторжанина у “Заповіті”, – Львів: “Піраміда”, 2003, с.11).

Дивне відчуття виникає під час прочитання двотомника: ці люди (і з одного, і з другого боку) були не готові, не здатні до розмови людською мовою. Справа в моральній безодні, яка пролягала між ними. З одного боку, на пригвинченій до підлоги табуретці (мені також довелося на такій сидіти) перебував духовний велетень, Глава Церкви, професор теології й філософії, ректор університету, автор численних наукових досліджень, учений європейського рівня, людина – ревно віддана Богові і своїй пастві (“Любит дать почувствовать свою власть и ошеломить человека. Противоречий не выносит. Образован хорошо. Знает почти все европейские языки. Хороший организатор. Много путешество-вал, был во всех европейских странах и в Америке, считается крупным теоретиком…” – із оперативного повідомлення НКВД у Львівській області), а з другого, за столом, у м’якому фотелі – природний нікчема, невіглас, до того ж – моральний виродок (незалежно чи це капітан, майор, полковник – вони іноді мінялися). Якою могла бути розмова між цими людьми, навіть якщо не забувати, що це представники різних ворожих світів?! Біль стискає серце: в які (чиї) руки ми тоді (та іноді й тепер) потрапили! Так от, маючи конкретні, наочні, очевидні докази того, з якими новітніми “панами” йому і його Церкві судилося мати справу, безкінечно обвинувачуваний “во лжи” (позаяк не хотів свідчити щодо конкретних подій, фактів, людей), Йосиф Сліпий тим не менше не приховує своїх поглядів – ані релігійних, ані політичних. Складається враження, що він говорить не з ними, не для них – говорить з вічністю, чинить сповідь перед суддею Всевишнім. Не приховує своєї відданості Греко-католицькій Церкві, Ватиканові, своїх симпатій до українських національних державотворчих ідей, навіть своєї участі в усуненні розколу між двома гілками ОУН (мельниківського і бандерівського напрямів), бо це ж, ясна річ, послаблює національні змагання українського народу. Ситуацію, яка склалася на слідстві, яскраво відтворює протокол допиту, який тривав з невеликими перервами дві доби, 4 і 5 липня, і ще вночі 6 липня 1945 р. в Києві. Допит починається запитанням: “Следствием установлено, что греко-католическая церковь, находящаяся под главенством Папы Римского, проводила и проводит подрывную работу против Советского Союза. Почему Вы, как лицо, через которое эта подрывная работа проводилась, находясь под арестом более двух месяцев, не даете по существу вопроса откровенных показаний?” (т.1, с.303). А позаяк підслідний ніяк не бажав давати “откровенных показаний”, вони почали “шити справу” самі. Складається враження, що протокол допиту був складений наперед у катівських кабінетах слідчих. Митрополита 3 доби мордували лише для того, щоб офіційно, вголос, поставити необхідні їм запитання, а відтак підставити під ними наперед заготовлені відповіді. Бо Сліпий відразу ж “признається”, що він справді “пытался скрыть от органов следствия” відомі йому факти, а далі... Судіть самі: “В 1918 году с помощью иностранных интервентов, буржуазные украинские националисты пытались отторгнуть Украину от России и создали Самостоятельное украинское государство. Ватикан не замедлил признать правительство Петлюры…” (т.1, с.304). Таке хтось з нормальних людей може “вкласти” в уста і свідомість Йосифа Сліпого? Або: “Греко-католическая униатская церковь Галиции, находившаяся под главенством Папы Римского, долгие годы руководившаяся польским графом и крупным помещиком митрополитом Андреем Шептицким, а после его смерти мною, в полном соответствии с антисоветской политикой Ватикана, проводила подрывную работу против влияния марксистско-ленинского материалистического мировоззрения, против нарастающего в народе Западной Украины революционного движения, против пропаганды коммунистических идей и советского строя” (т.1, с.305).

Який жах! Та не міг так говорити професор, теолог, митрополит Йосиф Сліпий, навіть якби дуже старався, прагнув догодити. Просто не знав він такої мови з курсу примітивних комуністичних агітлистків. Серед усіх європейських мов, якими володів, не було такої лексики, такого стилю, такої фразеології, тональності – їх витворила російська імперська тюремщина. Не кажу навіть про змістову, ідейну скерованість наведених текстів – вони не були (не могли бути) в жодному запасі його лінгвістичних знань, навиків. А за 2,5 місяця тюремної науки він фізично не міг їх опанувати. Майор Гевлич, капітан Крикун, стенографістка Близнюк, підписані під протоколом допиту, – підлі, жорстокі, але й нікчемні фальсифікатори, злочинці. Отаких би судити без жалю і милосердя!

Страшно стає, коли читаєш серед розроблених тюремщиками заходів ось таке завдання: ” В течении 10-ти дней подобрать агента для разработки СЛЕПОГО в камере (исполняет т. Волошин), а также подобрать для камерной разработки остальных арестованных” (т.1, с.448). І підбирали. Й ті діяли від 1939 року й до самого кінця. Уявім ситуацію: 1944 року, тоді ще живий Митрополит Шептицький, готує делегацію в Москву для зустрічі з найвищим державним керівництвом (бажано б із самим Сталіним), аби обговорити подальшу долю УГКЦ. При тому передає для потреб фронту зібрані серед віруючих 100000 крб. У цій групці є “інформатор” (як і в тодішньому святоюрському середовищі). Цитую: “Агентов УНКГБ – [...] и агента НКГБ УССР - [...], имеющих доступ в ближайшее окружение митрополита ШЕПТИЦКОГО, использовать для глубокого освещения настроений этого окружения и всех мероприятий... ” (т.1, с.38). Делегацію в Москву очолював брат Митрополита Андрея - Архимандрит Унівського монастиря отців студитів о.Климентій Шептицький. Так от: “Архимандрит интересовался “экономической стороной” поездки делегации. Спрашивал источника о том, хватит ли на поездку 4-х лиц 10-12 тыс. рублей. Поездка назначена на 3 недели, т.е. до половины октября.

Архимандрит просил источника непременно известить его в том случае, если он выедет сам раньше, т.е. до отъезда делегации из Львова в Киев и в Москву” (т.1, с.44). Хто? Хто із цих чотирьох, точніше – трьох, бо ж не будемо рахувати самого Архимандрита Климентія, був “істочніком”? Скажіть, на милість Божу: це треба знати? Не маю сумніву – треба! Інакше ж ми не станемо вільними людьми. Бо ж “істочнікі” незмінно супроводжували Митрополита Сліпого протягом усієї його вісімнадцятирічної тюрми-каторги, не бракувало їх і після його звільнення і від’їзду до Риму в 1963 р. У вересні 1956 року, Блаженніший уже понад 11 років перебуває у концлагері (це слово незмінно вживав сам Сліпий, як і інші совєцькі в’язні) і зовсім немає надії, що він вийде на волю, і взагалі – що залишиться живим, панове-гестапівці із Карагандинського та Львівського КДБ (“дружба народів” у дії) організовують “разработку бывшего митрополита греко-католической церкви СЛЕПОГО”, першим пунктом якої передбачено: “Подбор кандидатур, вербовку и подставы СЛЕПОМУ такой агентуры, которую можно было бы через него ввести в униатское подполье и Ватикан” (т.2, с.166). Гадаєте не підібрали, не підставили, не ввели? Ще й як! Через 17 років (лютий 1973) Святіший Отець Павло VI доручає кардиналові Сліпому послати в Україну свого найдовіренішого представника для зустрічей і розмов з керівниками катакомбної Церкви. Звісно ж, усе мало відбуватися абсолютно конспіративно. Й ось: “СЛИПЫЙ пригласил в Рим […], с которым он лично знаком на протяжении многих лет, и предложил ему выехать во Львов. За время пребывания во Львове […] по нашему заданию осуществил встречи с рядом униатских священников и монахов, в том числе с нелегальным епископом СТЕРНЮКОМ, бывшим ректором семинарии ЧОРНЯКОМ и канцлером Перемышльской епархии ГРИЦЕЛЯКОМ” (т.2, с.416). Далі інформація про суть розмов. Що з цим робити тепер? Отой чоловік – три крапки – ще живе, діє? Що він зараз робить? Чи хтось є на його місці? Маємо на це не зважати й мовчати?

В книжці не обнародувано жодного прізвища тих, що позначені трьома крапками. Це виглядає так: “агент [...] сообщил”. Або так же само: “источник [...] сообщил”. Їхня позиція зрозуміла, адже “... источник, давший эти сведения, является ценным агентом и неосторожное пользование его материалами, например дача агентуре ориентировки или прямых заданий о фигурирующих в настоящем сообщении лицах, может привести к провалу” (т.1, с.30). А що тепер робити з усім цим архісекретним масивом нам? Продовжувати проявляти “осторожность“? Гадаю, щодо цього мають висловитися якнайширші кола громадськості. Проблема не може стосуватися лише науковців, політиків, працівників СБУ. Та навіть тих, кого це особисто стосується. Наведу текст листа, присланого мені Державним архівом Служби безпеки України 25.01.2010 р.: “Шановний Михайле Васильовичу! У 2009-2010 роках у Галузевому державному архіві Служби безпеки України проведено пошук документів стосовно репресій, вчинених КДБ проти представників українського демократичного руху в 1970-1980-х роках. В результаті архівно-пошукової роботи виявлено близько 800 документів, які свідчать про брутальні дії радянських органів держбезпеки відносно Вас, Ваших рідних та однодумців у ході проведення операції за справою “Блок”. (В основі цієї обширної операції було полювання за “недобитками” українських буржуазних націоналістів і бажання їх остаточно зліквідувати, зокрема за учасниками видання підпільного журналу “Український вісник” – М.К.). На даний час ми постали перед проблемою, яким чином і в якій мірі можна було би оприлюднити ці непересічні свідчення жертовності свідомої української інтелігенції на шляху до відновлення державної незалежності нашої Батьківщини... Директор архіву В. В’ятрович”.

На засіданні “круглого столу”, скликаного архівістами з означених питань, були присутні зо два десятки причетних до “Дєла “Блок” дисидентів та членів їхніх сімей. Усі заявили, що не заперечують оприлюднення знайдених архівістами документів. І що з того? Прийшла нова влада, не стало в Галузевому архіві СБУ В’ятровича, а проти історика-архівіста Руслана Забілого порушили кримінальну справу за “спробу розголошення”. Але ж бо це не є особистою справою фігурантів кадебістського архіву.

Означений в опублікованих документах період Патріарх Йосиф Сліпий вважає визначальною віхою свого життя у передсмертному “Заповіті”: “На цьому шляху могутня Божа Десниця помагала мені, в’язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік учням-послідовникам: “І будeте мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю Землі...“Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія..., і так дослівно “аж до краю Землі”.

Патріарха Йосифа Сліпого називаємо Ісповідником Віри. Від нього вимагали не відречення від християнської віри, як від перших священномучеників, а тільки від своєї Церкви, свого народу. Він не пішов на це. І в цьому полягає його апостольська місія в українській історії.

Михайло Косів.