środa, 18 kwietnia 2012

Документи, читати які... боляче і страшно



Цей двотомник (ПАТРІАРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ у документах радянських органів державної безпеки. 1939 – 1987. У двох томах.- К.: ПП Сергійчук М.І., 2012. - Передмова, упорядкування, загальна редакція Володимира Сергійчука) є найпотужнішим інформаційним проривом у суспільно-психологічну проблему, щодо якої точиться дискусія вже 20 років: що робити з архівами совєцьких спецслужб?
Документи, читати які... боляче і страшно  
Їх варто відкрити повністю, наша свідомість здатна сприйняти весь масив засекреченої інформації чи це може призвести до суспільного вибуху, протистояння, бажання помсти? Вимогу «люстрації» деякі політичні сили ставлять в основу своєї партійної програми, в той час як інші виступають проти цього. Кажуть: не час іще.

Двотомник кадебістських документів про Патріарха Йосифа Сліпого охоплює період у 49 років (півстоліття), він пов’язаний не лише з постаттю Сліпого, а й з усією Українською Церквою, усім суспільним життям українців, яке гуртувалося навколо Церкви.

У 2011-2012 рр. у серії “Історичні документи” видавництво “Смолоскип” здійснило три важливі видання: “Даниленко Василь. Ізидора, рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таборів до еміграції”, “Репресовані діячі Української Автокефальної Православної Церкви (1921-1936): Біографічний довідник. /Упорядкували І. Бухарєва, В. Даниленко, В. Окіпнюк, І. Переловська”, “Українські дипломатичні представництва в Німеччині (1918 – 1922): Документи і матеріали /Упорядкували В.М.Даниленко, Н. В. Кривець/. 1 березня ц. р. у Київ­ському будинку вчителя відбулася презентація цих книжок. Вони набули значного публічного звучання. Менш відомим залишилося видання збірника документів “Окупанти без маски” (2011 р.), здійснене правозахисником, політв’язнем, письменником Богданом Горинем. Цю книжку варто було б прочитати кожному українцеві. В ній уперше опубліковано документальні матеріали про створення груп добре вишколених енкаведистських провокаторів, котрі діяли під маскою УПА, чинили терористичні акти, жорстокі розправи над мирним населенням, списуючи ці злочини на українських націоналістів.

Двотомник про Патріарха Сліпого обіймає 245 документів (1132 сторінки). Вони “вели” його від першої їхньої появи в Галичині й аж до смерті Блаженнішого у Ватикані. Документи охоплюють сотні подій, імен, розробку провокаційних планів, скерованих на знищення “уніатської” Церкви й самих уніатів. Такі документи треба вміти читати. В них часто закодована дезінформація, відверта брехня (особливо, коли донощики передають зміст вислуханих розмов із відомими людьми, де часто бажане видається за дійсне). На цьому акцентує нашу увагу упорядник й автор передмови проф. В. Сергійчук, застерігаючи: “Публікація документів радянських органів державної безпеки вимагає уважного аналізу, з огляду на суб’єктивність, а то й спотворення висвітлення якоїсь події чи характеристики постаті, що залежало від конкретного інформатора. Особливо належить бути уважним стосовно, скажімо, думки допитуваного, зокрема під час досудового слідства” (т.1, с.7). Особливо це стосується текстів допитів ув’язненого Митрополита Йосифа Сліпого. Читаючи їх, хочеться почути (бодай в уяві відтворити) живий голос страстотерпця, а його там немає. Є залізобетонно-казенний стиль тюремного ката або його помічників, які записують протокол. До того ж допити проводилися, як правило, вночі, що й зазначено в протоколах, а вдень лягати на ліжко, відпочивати не дозволяли. “Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, катування, морення голодом; нечистиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, “німий свідок Церкви”, що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... І в’язень-каторжник бачив, що його шлях “на краю землі” кінчався приреченням на смерть!” (Це зі спогадів про свій 18-річний шлях в’язня-каторжанина у “Заповіті”, – Львів: “Піраміда”, 2003, с.11).

Дивне відчуття виникає під час прочитання двотомника: ці люди (і з одного, і з другого боку) були не готові, не здатні до розмови людською мовою. Справа в моральній безодні, яка пролягала між ними. З одного боку, на пригвинченій до підлоги табуретці (мені також довелося на такій сидіти) перебував духовний велетень, Глава Церкви, професор теології й філософії, ректор університету, автор численних наукових досліджень, учений європейського рівня, людина – ревно віддана Богові і своїй пастві (“Любит дать почувствовать свою власть и ошеломить человека. Противоречий не выносит. Образован хорошо. Знает почти все европейские языки. Хороший организатор. Много путешество-вал, был во всех европейских странах и в Америке, считается крупным теоретиком…” – із оперативного повідомлення НКВД у Львівській області), а з другого, за столом, у м’якому фотелі – природний нікчема, невіглас, до того ж – моральний виродок (незалежно чи це капітан, майор, полковник – вони іноді мінялися). Якою могла бути розмова між цими людьми, навіть якщо не забувати, що це представники різних ворожих світів?! Біль стискає серце: в які (чиї) руки ми тоді (та іноді й тепер) потрапили! Так от, маючи конкретні, наочні, очевидні докази того, з якими новітніми “панами” йому і його Церкві судилося мати справу, безкінечно обвинувачуваний “во лжи” (позаяк не хотів свідчити щодо конкретних подій, фактів, людей), Йосиф Сліпий тим не менше не приховує своїх поглядів – ані релігійних, ані політичних. Складається враження, що він говорить не з ними, не для них – говорить з вічністю, чинить сповідь перед суддею Всевишнім. Не приховує своєї відданості Греко-католицькій Церкві, Ватиканові, своїх симпатій до українських національних державотворчих ідей, навіть своєї участі в усуненні розколу між двома гілками ОУН (мельниківського і бандерівського напрямів), бо це ж, ясна річ, послаблює національні змагання українського народу. Ситуацію, яка склалася на слідстві, яскраво відтворює протокол допиту, який тривав з невеликими перервами дві доби, 4 і 5 липня, і ще вночі 6 липня 1945 р. в Києві. Допит починається запитанням: “Следствием установлено, что греко-католическая церковь, находящаяся под главенством Папы Римского, проводила и проводит подрывную работу против Советского Союза. Почему Вы, как лицо, через которое эта подрывная работа проводилась, находясь под арестом более двух месяцев, не даете по существу вопроса откровенных показаний?” (т.1, с.303). А позаяк підслідний ніяк не бажав давати “откровенных показаний”, вони почали “шити справу” самі. Складається враження, що протокол допиту був складений наперед у катівських кабінетах слідчих. Митрополита 3 доби мордували лише для того, щоб офіційно, вголос, поставити необхідні їм запитання, а відтак підставити під ними наперед заготовлені відповіді. Бо Сліпий відразу ж “признається”, що він справді “пытался скрыть от органов следствия” відомі йому факти, а далі... Судіть самі: “В 1918 году с помощью иностранных интервентов, буржуазные украинские националисты пытались отторгнуть Украину от России и создали Самостоятельное украинское государство. Ватикан не замедлил признать правительство Петлюры…” (т.1, с.304). Таке хтось з нормальних людей може “вкласти” в уста і свідомість Йосифа Сліпого? Або: “Греко-католическая униатская церковь Галиции, находившаяся под главенством Папы Римского, долгие годы руководившаяся польским графом и крупным помещиком митрополитом Андреем Шептицким, а после его смерти мною, в полном соответствии с антисоветской политикой Ватикана, проводила подрывную работу против влияния марксистско-ленинского материалистического мировоззрения, против нарастающего в народе Западной Украины революционного движения, против пропаганды коммунистических идей и советского строя” (т.1, с.305).

Який жах! Та не міг так говорити професор, теолог, митрополит Йосиф Сліпий, навіть якби дуже старався, прагнув догодити. Просто не знав він такої мови з курсу примітивних комуністичних агітлистків. Серед усіх європейських мов, якими володів, не було такої лексики, такого стилю, такої фразеології, тональності – їх витворила російська імперська тюремщина. Не кажу навіть про змістову, ідейну скерованість наведених текстів – вони не були (не могли бути) в жодному запасі його лінгвістичних знань, навиків. А за 2,5 місяця тюремної науки він фізично не міг їх опанувати. Майор Гевлич, капітан Крикун, стенографістка Близнюк, підписані під протоколом допиту, – підлі, жорстокі, але й нікчемні фальсифікатори, злочинці. Отаких би судити без жалю і милосердя!

Страшно стає, коли читаєш серед розроблених тюремщиками заходів ось таке завдання: ” В течении 10-ти дней подобрать агента для разработки СЛЕПОГО в камере (исполняет т. Волошин), а также подобрать для камерной разработки остальных арестованных” (т.1, с.448). І підбирали. Й ті діяли від 1939 року й до самого кінця. Уявім ситуацію: 1944 року, тоді ще живий Митрополит Шептицький, готує делегацію в Москву для зустрічі з найвищим державним керівництвом (бажано б із самим Сталіним), аби обговорити подальшу долю УГКЦ. При тому передає для потреб фронту зібрані серед віруючих 100000 крб. У цій групці є “інформатор” (як і в тодішньому святоюрському середовищі). Цитую: “Агентов УНКГБ – [...] и агента НКГБ УССР - [...], имеющих доступ в ближайшее окружение митрополита ШЕПТИЦКОГО, использовать для глубокого освещения настроений этого окружения и всех мероприятий... ” (т.1, с.38). Делегацію в Москву очолював брат Митрополита Андрея - Архимандрит Унівського монастиря отців студитів о.Климентій Шептицький. Так от: “Архимандрит интересовался “экономической стороной” поездки делегации. Спрашивал источника о том, хватит ли на поездку 4-х лиц 10-12 тыс. рублей. Поездка назначена на 3 недели, т.е. до половины октября.

Архимандрит просил источника непременно известить его в том случае, если он выедет сам раньше, т.е. до отъезда делегации из Львова в Киев и в Москву” (т.1, с.44). Хто? Хто із цих чотирьох, точніше – трьох, бо ж не будемо рахувати самого Архимандрита Климентія, був “істочніком”? Скажіть, на милість Божу: це треба знати? Не маю сумніву – треба! Інакше ж ми не станемо вільними людьми. Бо ж “істочнікі” незмінно супроводжували Митрополита Сліпого протягом усієї його вісімнадцятирічної тюрми-каторги, не бракувало їх і після його звільнення і від’їзду до Риму в 1963 р. У вересні 1956 року, Блаженніший уже понад 11 років перебуває у концлагері (це слово незмінно вживав сам Сліпий, як і інші совєцькі в’язні) і зовсім немає надії, що він вийде на волю, і взагалі – що залишиться живим, панове-гестапівці із Карагандинського та Львівського КДБ (“дружба народів” у дії) організовують “разработку бывшего митрополита греко-католической церкви СЛЕПОГО”, першим пунктом якої передбачено: “Подбор кандидатур, вербовку и подставы СЛЕПОМУ такой агентуры, которую можно было бы через него ввести в униатское подполье и Ватикан” (т.2, с.166). Гадаєте не підібрали, не підставили, не ввели? Ще й як! Через 17 років (лютий 1973) Святіший Отець Павло VI доручає кардиналові Сліпому послати в Україну свого найдовіренішого представника для зустрічей і розмов з керівниками катакомбної Церкви. Звісно ж, усе мало відбуватися абсолютно конспіративно. Й ось: “СЛИПЫЙ пригласил в Рим […], с которым он лично знаком на протяжении многих лет, и предложил ему выехать во Львов. За время пребывания во Львове […] по нашему заданию осуществил встречи с рядом униатских священников и монахов, в том числе с нелегальным епископом СТЕРНЮКОМ, бывшим ректором семинарии ЧОРНЯКОМ и канцлером Перемышльской епархии ГРИЦЕЛЯКОМ” (т.2, с.416). Далі інформація про суть розмов. Що з цим робити тепер? Отой чоловік – три крапки – ще живе, діє? Що він зараз робить? Чи хтось є на його місці? Маємо на це не зважати й мовчати?

В книжці не обнародувано жодного прізвища тих, що позначені трьома крапками. Це виглядає так: “агент [...] сообщил”. Або так же само: “источник [...] сообщил”. Їхня позиція зрозуміла, адже “... источник, давший эти сведения, является ценным агентом и неосторожное пользование его материалами, например дача агентуре ориентировки или прямых заданий о фигурирующих в настоящем сообщении лицах, может привести к провалу” (т.1, с.30). А що тепер робити з усім цим архісекретним масивом нам? Продовжувати проявляти “осторожность“? Гадаю, щодо цього мають висловитися якнайширші кола громадськості. Проблема не може стосуватися лише науковців, політиків, працівників СБУ. Та навіть тих, кого це особисто стосується. Наведу текст листа, присланого мені Державним архівом Служби безпеки України 25.01.2010 р.: “Шановний Михайле Васильовичу! У 2009-2010 роках у Галузевому державному архіві Служби безпеки України проведено пошук документів стосовно репресій, вчинених КДБ проти представників українського демократичного руху в 1970-1980-х роках. В результаті архівно-пошукової роботи виявлено близько 800 документів, які свідчать про брутальні дії радянських органів держбезпеки відносно Вас, Ваших рідних та однодумців у ході проведення операції за справою “Блок”. (В основі цієї обширної операції було полювання за “недобитками” українських буржуазних націоналістів і бажання їх остаточно зліквідувати, зокрема за учасниками видання підпільного журналу “Український вісник” – М.К.). На даний час ми постали перед проблемою, яким чином і в якій мірі можна було би оприлюднити ці непересічні свідчення жертовності свідомої української інтелігенції на шляху до відновлення державної незалежності нашої Батьківщини... Директор архіву В. В’ятрович”.

На засіданні “круглого столу”, скликаного архівістами з означених питань, були присутні зо два десятки причетних до “Дєла “Блок” дисидентів та членів їхніх сімей. Усі заявили, що не заперечують оприлюднення знайдених архівістами документів. І що з того? Прийшла нова влада, не стало в Галузевому архіві СБУ В’ятровича, а проти історика-архівіста Руслана Забілого порушили кримінальну справу за “спробу розголошення”. Але ж бо це не є особистою справою фігурантів кадебістського архіву.

Означений в опублікованих документах період Патріарх Йосиф Сліпий вважає визначальною віхою свого життя у передсмертному “Заповіті”: “На цьому шляху могутня Божа Десниця помагала мені, в’язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік учням-послідовникам: “І будeте мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю Землі...“Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія..., і так дослівно “аж до краю Землі”.

Патріарха Йосифа Сліпого називаємо Ісповідником Віри. Від нього вимагали не відречення від християнської віри, як від перших священномучеників, а тільки від своєї Церкви, свого народу. Він не пішов на це. І в цьому полягає його апостольська місія в українській історії.

Михайло Косів.


 

Brak komentarzy:

Prześlij komentarz