czwartek, 19 kwietnia 2012

Завіщання Блаженнішого Патріарха Йосифа – відблиск його богословського й еклезіологічного мислення


Пребагату спадщину залишив нам покійний Патріарх Йосиф – матеріальну і духовну. Останньою духовною спадщиною, скажу, останнім твором його глибокої мислі є його Заповіт-завіщання, що є, з одного боку, згущеним переданням його глибокої й багатогранної думки та цілого трудолюбивого життя, з другого боку, отим «хмаровим і огненним стовпом», що про нього мовиться в книзі Ізход: «Господь же йшов перед ними вдень хмаровим стовпом, щоб проводжати їх у дорозі, а вночі вогненним стовпом, щоб їм просвічувати; так, що вони могли йти і вдень, і вночі…» (Ізх. 13,21).
Минув рік від оприлюднення Завіщання в українській і чужих мовах. Появилися статті й доповіді, присвячені проблемам, заторкненим в Завіщанні. В загальному оцінено цей твір Блаженнішого Патріарха як історичний документ в історичному бутті Української Церкви, незвичайно вагомий своїм змістом.
Бо зміст справді багатий. В ньому і богословія, і еклезіологія, і літургіка, і пасторальна богословія, і історія, і церковне право, і Священне Писання, і християнська містика, що потоками й ріками життя виливається в море апокаліптичного видіння… Блаженніший Патріарх молиться, навчає, тривожиться, терпить, благає, прощає, веде і кличе «Гряди по мні», словом – Блаженніший Патріарх «Благовістить живим і ненародженим».
Щоб спом’янути покійного Патріарха, нашого Отця Церкви  благовістителя, в першу річницю його успення і переставлення в життя вічне віддати йому наш поклін вдячности і любови, Українське Наукове Богословське товариство, якого основником, натхненником і довголітнім головою був Покійний, влаштовує оцю Наукову сесію. І нав’язуючи до слів євангеліста Луки (1,1) – «Тому що багато хто брався скласти розповідь про речі, які сталися між нами, наочними свідками…», я вибрав за тему своєї доповіді саме цей останній твір покійного Патріарха, його Завіщання, правда, не всі його аспекти. Але найосновніше в ньому його богословські й еклезіологічні мислі, щоб усі пізнали «твердість слів» (Лк. 1,4), що їх благовістить нам зі своєї гробниці у храмі Святої Софії навіки спочилий і навіки живий Патріарх Києво-Галицький і всієї Руси!
Вибрав я таку тему й тому, що покійний Йосиф у своїй психологічній структурі був насамперед науковцем-богословом, мислителем, що в науці, зокрема ж в богословській науці, бачив своє служіння Церкві і народові, в науці бачив він основу міці, сили і повноцінності своєї рідної Церкви і запоруку її востання.
Якраз про науку, здобування знання говорить Покійний такими переконливими словами, що зве себе просто «добровільним в’язнем Христа, коли любов до нього штовхнула мене на шлях здобування знання і посвятитися наукові праці»… І дальше говорить Блаженніший: «Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві… З любови до науки залишився я і далі добровільним в’язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, рішився служити Христові… В покликання… виразно бачу Божу руку.., радів я, що міг… працювати… як науковець, богословський дослідник найбільшого Таїнства, Троїчного Божого життя й, зокрема, Третьої Божої особи, Духа Святого… Служив я українській – колись так світлій науці, стараючись воздвигнути її з руїни, оновити її, у свідомості, що наука – це один з наріжних каменів-стовпів відродження і сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: «ідіть і навчайте всі народи…» (Мт. 28,19)».
І свій гимн на хвалу науки закінчує світлої пам’яті Патріарх словами: «… немислиме повне життя Церкви і народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання жизні».
Щоб зрозуміти багатство і глибину думок Завіщання, коротко накреслю його ґенезу-родження. Блаженніший Патріарх писав його власноручно, робив шкіци, доповнював, почавши з року 1970 і закінчив з кінцем 1981 р., підписуючи його напередодні празника Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, дня своєї хіротонії, тайного висвячення на єпископа митрополитом Андреєм, 22 грудня 1939 року. Болісні переживання цих років, про що тут не буду згадувати, залишаючи це майбутнім дослідникам, до глибини ворушили й ранили душу Покійного.
Ціла широка скаля цих переживань схоплена словами й образами в Завіщанні… Коли уважно і вголос читати Завіщання, відчувається музику душі Велетня-Страдника, що змагається зо стрілами лукавого…
Якщо йдеться про побудову-композицію Завіщання в загальному, то впадає у вічі наступне: воно пов’язане з тисячоліттям нашого українського християнства. Двома словами, одним образом, отим «сидячи на санях», на початку й при кінці Завіщання зв’язав світлої пам’яті Патріарх своє життя з життям своєї рідної Церкви і свого українського народу… В образі вичувається динаміку, рух, напругу мислі, скерованої в небесну далечінь, до Бога…
«Сидячи на санях, помислих в душі своєй і похвалих Бога, іже мя сих днев допровади…» (поучення Володимира Мономаха дітям).
Дальшою характеристичною рисою цілого Завіщання є його ієратичний характер. Як годиться Пастиреві і Главі Церкви, Завіщання сповнене цитатами Святого Письма, основою його є Письма Нового Завіту, всі чотири євангелісти. Послання-листи апостола Павла аж до книги Одкровення включно. Це наскрізь зрозуміло, бо словами й образами Святого Письма найкраще передається динаміку й глибину мислі. Блаженніший Патріарх, як це вже згадано, навчає, благовістить! (...)
  о. д-р Іван Гриньох 
(текст подається у авторській редакції)
[Повний текст статті, надрукований в журналі Патріархат Число 2 (429) 2012]


Brak komentarzy:

Prześlij komentarz