KS. PAWEŁ POTOCZNY - OPINIE - WIADOMOŚCI - PROPOZYCJE: «Великого бажайте» Патріарх Йосиф Сліпий

KS. PAWEŁ POTOCZNY - OPINIE - WIADOMOŚCI - PROPOZYCJE: «Великого бажайте» Патріарх Йосиф Сліпий: Чим більші бажання, тим більше зусиль вони потребують. Бажання надихає людину силою і надією що задумане сповниться. Оскількі мрія час...

Завіщання Блаженнішого Патріарха Йосифа – відблиск його богословського й еклезіологічного мислення

Пребагату спадщину залишив нам покійний Патріарх Йосиф – матеріальну і духовну. Останньою духовною спадщиною, скажу, останнім твором його глибокої мислі є його Заповіт-завіщання, що є, з одного боку, згущеним переданням його глибокої й багатогранної думки та цілого трудолюбивого життя, з другого боку, отим «хмаровим і огненним стовпом», що про нього мовиться в книзі Ізход: «Господь же йшов перед ними вдень хмаровим стовпом, щоб проводжати їх у дорозі, а вночі вогненним стовпом, щоб їм просвічувати; так, що вони могли йти і вдень, і вночі…» (Ізх. 13,21).

Минув рік від оприлюднення Завіщання в українській і чужих мовах. Появилися статті й доповіді, присвячені проблемам, заторкненим в Завіщанні. В загальному оцінено цей твір Блаженнішого Патріарха як історичний документ в історичному бутті Української Церкви, незвичайно вагомий своїм змістом.

Бо зміст справді багатий. В ньому і богословія, і еклезіологія, і літургіка, і пасторальна богословія, і історія, і церковне право, і Священне Писання, і християнська містика, що потоками й ріками життя виливається в море апокаліптичного видіння… Блаженніший Патріарх молиться, навчає, тривожиться, терпить, благає, прощає, веде і кличе «Гряди по мні», словом – Блаженніший Патріарх «Благовістить живим і ненародженим».

Щоб спом’янути покійного Патріарха, нашого Отця Церкви  благовістителя, в першу річницю його успення і переставлення в життя вічне віддати йому наш поклін вдячности і любови, Українське Наукове Богословське товариство, якого основником, натхненником і довголітнім головою був Покійний, влаштовує оцю Наукову сесію. І нав’язуючи до слів євангеліста Луки (1,1) – «Тому що багато хто брався скласти розповідь про речі, які сталися між нами, наочними свідками…», я вибрав за тему своєї доповіді саме цей останній твір покійного Патріарха, його Завіщання, правда, не всі його аспекти. Але найосновніше в ньому його богословські й еклезіологічні мислі, щоб усі пізнали «твердість слів» (Лк. 1,4), що їх благовістить нам зі своєї гробниці у храмі Святої Софії навіки спочилий і навіки живий Патріарх Києво-Галицький і всієї Руси!

Вибрав я таку тему й тому, що покійний Йосиф у своїй психологічній структурі був насамперед науковцем-богословом, мислителем, що в науці, зокрема ж в богословській науці, бачив своє служіння Церкві і народові, в науці бачив він основу міці, сили і повноцінності своєї рідної Церкви і запоруку її востання.

Якраз про науку, здобування знання говорить Покійний такими переконливими словами, що зве себе просто «добровільним в’язнем Христа, коли любов до нього штовхнула мене на шлях здобування знання і посвятитися наукові праці»… І дальше говорить Блаженніший: «Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві… З любови до науки залишився я і далі добровільним в’язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, рішився служити Христові… В покликання… виразно бачу Божу руку.., радів я, що міг… працювати… як науковець, богословський дослідник найбільшого Таїнства, Троїчного Божого життя й, зокрема, Третьої Божої особи, Духа Святого… Служив я українській – колись так світлій науці, стараючись воздвигнути її з руїни, оновити її, у свідомості, що наука – це один з наріжних каменів-стовпів відродження і сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: «ідіть і навчайте всі народи…» (Мт. 28,19)».

І свій гимн на хвалу науки закінчує світлої пам’яті Патріарх словами: «… немислиме повне життя Церкви і народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання жизні».

Щоб зрозуміти багатство і глибину думок Завіщання, коротко накреслю його ґенезу-родження. Блаженніший Патріарх писав його власноручно, робив шкіци, доповнював, почавши з року 1970 і закінчив з кінцем 1981 р., підписуючи його напередодні празника Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, дня своєї хіротонії, тайного висвячення на єпископа митрополитом Андреєм, 22 грудня 1939 року. Болісні переживання цих років, про що тут не буду згадувати, залишаючи це майбутнім дослідникам, до глибини ворушили й ранили душу Покійного.

Ціла широка скаля цих переживань схоплена словами й образами в Завіщанні… Коли уважно і вголос читати Завіщання, відчувається музику душі Велетня-Страдника, що змагається зо стрілами лукавого…

Якщо йдеться про побудову-композицію Завіщання в загальному, то впадає у вічі наступне: воно пов’язане з тисячоліттям нашого українського християнства. Двома словами, одним образом, отим «сидячи на санях», на початку й при кінці Завіщання зв’язав світлої пам’яті Патріарх своє життя з життям своєї рідної Церкви і свого українського народу… В образі вичувається динаміку, рух, напругу мислі, скерованої в небесну далечінь, до Бога…

«Сидячи на санях, помислих в душі своєй і похвалих Бога, іже мя сих днев допровади…» (поучення Володимира Мономаха дітям).

Дальшою характеристичною рисою цілого Завіщання є його ієратичний характер. Як годиться Пастиреві і Главі Церкви, Завіщання сповнене цитатами Святого Письма, основою його є Письма Нового Завіту, всі чотири євангелісти. Послання-листи апостола Павла аж до книги Одкровення включно. Це наскрізь зрозуміло, бо словами й образами Святого Письма найкраще передається динаміку й глибину мислі. Блаженніший Патріарх, як це вже згадано, навчає, благовістить! (...)

  о. д-р Іван Гриньох 

(текст подається у авторській редакції)

[Повний текст статті, надрукований в журналі Патріархат Число 2 (429) 2012]

Документи, читати які... боляче і страшно

Цей двотомник (ПАТРІАРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ у документах радянських органів державної безпеки. 1939 – 1987. У двох томах.- К.: ПП Сергійчук М.І., 2012. - Передмова, упорядкування, загальна редакція Володимира Сергійчука) є найпотужнішим інформаційним проривом у суспільно-психологічну проблему, щодо якої точиться дискусія вже 20 років: що робити з архівами совєцьких спецслужб?

 
Їх варто відкрити повністю, наша свідомість здатна сприйняти весь масив засекреченої інформації чи це може призвести до суспільного вибуху, протистояння, бажання помсти? Вимогу «люстрації» деякі політичні сили ставлять в основу своєї партійної програми, в той час як інші виступають проти цього. Кажуть: не час іще.

Двотомник кадебістських документів про Патріарха Йосифа Сліпого охоплює період у 49 років (півстоліття), він пов’язаний не лише з постаттю Сліпого, а й з усією Українською Церквою, усім суспільним життям українців, яке гуртувалося навколо Церкви.

У 2011-2012 рр. у серії “Історичні документи” видавництво “Смолоскип” здійснило три важливі видання: “Даниленко Василь. Ізидора, рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таборів до еміграції”, “Репресовані діячі Української Автокефальної Православної Церкви (1921-1936): Біографічний довідник. /Упорядкували І. Бухарєва, В. Даниленко, В. Окіпнюк, І. Переловська”, “Українські дипломатичні представництва в Німеччині (1918 – 1922): Документи і матеріали /Упорядкували В.М.Даниленко, Н. В. Кривець/. 1 березня ц. р. у Київ­ському будинку вчителя відбулася презентація цих книжок. Вони набули значного публічного звучання. Менш відомим залишилося видання збірника документів “Окупанти без маски” (2011 р.), здійснене правозахисником, політв’язнем, письменником Богданом Горинем. Цю книжку варто було б прочитати кожному українцеві. В ній уперше опубліковано документальні матеріали про створення груп добре вишколених енкаведистських провокаторів, котрі діяли під маскою УПА, чинили терористичні акти, жорстокі розправи над мирним населенням, списуючи ці злочини на українських націоналістів.

Двотомник про Патріарха Сліпого обіймає 245 документів (1132 сторінки). Вони “вели” його від першої їхньої появи в Галичині й аж до смерті Блаженнішого у Ватикані. Документи охоплюють сотні подій, імен, розробку провокаційних планів, скерованих на знищення “уніатської” Церкви й самих уніатів. Такі документи треба вміти читати. В них часто закодована дезінформація, відверта брехня (особливо, коли донощики передають зміст вислуханих розмов із відомими людьми, де часто бажане видається за дійсне). На цьому акцентує нашу увагу упорядник й автор передмови проф. В. Сергійчук, застерігаючи: “Публікація документів радянських органів державної безпеки вимагає уважного аналізу, з огляду на суб’єктивність, а то й спотворення висвітлення якоїсь події чи характеристики постаті, що залежало від конкретного інформатора. Особливо належить бути уважним стосовно, скажімо, думки допитуваного, зокрема під час досудового слідства” (т.1, с.7). Особливо це стосується текстів допитів ув’язненого Митрополита Йосифа Сліпого. Читаючи їх, хочеться почути (бодай в уяві відтворити) живий голос страстотерпця, а його там немає. Є залізобетонно-казенний стиль тюремного ката або його помічників, які записують протокол. До того ж допити проводилися, як правило, вночі, що й зазначено в протоколах, а вдень лягати на ліжко, відпочивати не дозволяли. “Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, катування, морення голодом; нечистиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, “німий свідок Церкви”, що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... І в’язень-каторжник бачив, що його шлях “на краю землі” кінчався приреченням на смерть!” (Це зі спогадів про свій 18-річний шлях в’язня-каторжанина у “Заповіті”, – Львів: “Піраміда”, 2003, с.11).

Дивне відчуття виникає під час прочитання двотомника: ці люди (і з одного, і з другого боку) були не готові, не здатні до розмови людською мовою. Справа в моральній безодні, яка пролягала між ними. З одного боку, на пригвинченій до підлоги табуретці (мені також довелося на такій сидіти) перебував духовний велетень, Глава Церкви, професор теології й філософії, ректор університету, автор численних наукових досліджень, учений європейського рівня, людина – ревно віддана Богові і своїй пастві (“Любит дать почувствовать свою власть и ошеломить человека. Противоречий не выносит. Образован хорошо. Знает почти все европейские языки. Хороший организатор. Много путешество-вал, был во всех европейских странах и в Америке, считается крупным теоретиком…” – із оперативного повідомлення НКВД у Львівській області), а з другого, за столом, у м’якому фотелі – природний нікчема, невіглас, до того ж – моральний виродок (незалежно чи це капітан, майор, полковник – вони іноді мінялися). Якою могла бути розмова між цими людьми, навіть якщо не забувати, що це представники різних ворожих світів?! Біль стискає серце: в які (чиї) руки ми тоді (та іноді й тепер) потрапили! Так от, маючи конкретні, наочні, очевидні докази того, з якими новітніми “панами” йому і його Церкві судилося мати справу, безкінечно обвинувачуваний “во лжи” (позаяк не хотів свідчити щодо конкретних подій, фактів, людей), Йосиф Сліпий тим не менше не приховує своїх поглядів – ані релігійних, ані політичних. Складається враження, що він говорить не з ними, не для них – говорить з вічністю, чинить сповідь перед суддею Всевишнім. Не приховує своєї відданості Греко-католицькій Церкві, Ватиканові, своїх симпатій до українських національних державотворчих ідей, навіть своєї участі в усуненні розколу між двома гілками ОУН (мельниківського і бандерівського напрямів), бо це ж, ясна річ, послаблює національні змагання українського народу. Ситуацію, яка склалася на слідстві, яскраво відтворює протокол допиту, який тривав з невеликими перервами дві доби, 4 і 5 липня, і ще вночі 6 липня 1945 р. в Києві. Допит починається запитанням: “Следствием установлено, что греко-католическая церковь, находящаяся под главенством Папы Римского, проводила и проводит подрывную работу против Советского Союза. Почему Вы, как лицо, через которое эта подрывная работа проводилась, находясь под арестом более двух месяцев, не даете по существу вопроса откровенных показаний?” (т.1, с.303). А позаяк підслідний ніяк не бажав давати “откровенных показаний”, вони почали “шити справу” самі. Складається враження, що протокол допиту був складений наперед у катівських кабінетах слідчих. Митрополита 3 доби мордували лише для того, щоб офіційно, вголос, поставити необхідні їм запитання, а відтак підставити під ними наперед заготовлені відповіді. Бо Сліпий відразу ж “признається”, що він справді “пытался скрыть от органов следствия” відомі йому факти, а далі... Судіть самі: “В 1918 году с помощью иностранных интервентов, буржуазные украинские националисты пытались отторгнуть Украину от России и создали Самостоятельное украинское государство. Ватикан не замедлил признать правительство Петлюры…” (т.1, с.304). Таке хтось з нормальних людей може “вкласти” в уста і свідомість Йосифа Сліпого? Або: “Греко-католическая униатская церковь Галиции, находившаяся под главенством Папы Римского, долгие годы руководившаяся польским графом и крупным помещиком митрополитом Андреем Шептицким, а после его смерти мною, в полном соответствии с антисоветской политикой Ватикана, проводила подрывную работу против влияния марксистско-ленинского материалистического мировоззрения, против нарастающего в народе Западной Украины революционного движения, против пропаганды коммунистических идей и советского строя” (т.1, с.305).

Який жах! Та не міг так говорити професор, теолог, митрополит Йосиф Сліпий, навіть якби дуже старався, прагнув догодити. Просто не знав він такої мови з курсу примітивних комуністичних агітлистків. Серед усіх європейських мов, якими володів, не було такої лексики, такого стилю, такої фразеології, тональності – їх витворила російська імперська тюремщина. Не кажу навіть про змістову, ідейну скерованість наведених текстів – вони не були (не могли бути) в жодному запасі його лінгвістичних знань, навиків. А за 2,5 місяця тюремної науки він фізично не міг їх опанувати. Майор Гевлич, капітан Крикун, стенографістка Близнюк, підписані під протоколом допиту, – підлі, жорстокі, але й нікчемні фальсифікатори, злочинці. Отаких би судити без жалю і милосердя!

Страшно стає, коли читаєш серед розроблених тюремщиками заходів ось таке завдання: ” В течении 10-ти дней подобрать агента для разработки СЛЕПОГО в камере (исполняет т. Волошин), а также подобрать для камерной разработки остальных арестованных” (т.1, с.448). І підбирали. Й ті діяли від 1939 року й до самого кінця. Уявім ситуацію: 1944 року, тоді ще живий Митрополит Шептицький, готує делегацію в Москву для зустрічі з найвищим державним керівництвом (бажано б із самим Сталіним), аби обговорити подальшу долю УГКЦ. При тому передає для потреб фронту зібрані серед віруючих 100000 крб. У цій групці є “інформатор” (як і в тодішньому святоюрському середовищі). Цитую: “Агентов УНКГБ – [...] и агента НКГБ УССР - [...], имеющих доступ в ближайшее окружение митрополита ШЕПТИЦКОГО, использовать для глубокого освещения настроений этого окружения и всех мероприятий... ” (т.1, с.38). Делегацію в Москву очолював брат Митрополита Андрея - Архимандрит Унівського монастиря отців студитів о.Климентій Шептицький. Так от: “Архимандрит интересовался “экономической стороной” поездки делегации. Спрашивал источника о том, хватит ли на поездку 4-х лиц 10-12 тыс. рублей. Поездка назначена на 3 недели, т.е. до половины октября.

Архимандрит просил источника непременно известить его в том случае, если он выедет сам раньше, т.е. до отъезда делегации из Львова в Киев и в Москву” (т.1, с.44). Хто? Хто із цих чотирьох, точніше – трьох, бо ж не будемо рахувати самого Архимандрита Климентія, був “істочніком”? Скажіть, на милість Божу: це треба знати? Не маю сумніву – треба! Інакше ж ми не станемо вільними людьми. Бо ж “істочнікі” незмінно супроводжували Митрополита Сліпого протягом усієї його вісімнадцятирічної тюрми-каторги, не бракувало їх і після його звільнення і від’їзду до Риму в 1963 р. У вересні 1956 року, Блаженніший уже понад 11 років перебуває у концлагері (це слово незмінно вживав сам Сліпий, як і інші совєцькі в’язні) і зовсім немає надії, що він вийде на волю, і взагалі – що залишиться живим, панове-гестапівці із Карагандинського та Львівського КДБ (“дружба народів” у дії) організовують “разработку бывшего митрополита греко-католической церкви СЛЕПОГО”, першим пунктом якої передбачено: “Подбор кандидатур, вербовку и подставы СЛЕПОМУ такой агентуры, которую можно было бы через него ввести в униатское подполье и Ватикан” (т.2, с.166). Гадаєте не підібрали, не підставили, не ввели? Ще й як! Через 17 років (лютий 1973) Святіший Отець Павло VI доручає кардиналові Сліпому послати в Україну свого найдовіренішого представника для зустрічей і розмов з керівниками катакомбної Церкви. Звісно ж, усе мало відбуватися абсолютно конспіративно. Й ось: “СЛИПЫЙ пригласил в Рим […], с которым он лично знаком на протяжении многих лет, и предложил ему выехать во Львов. За время пребывания во Львове […] по нашему заданию осуществил встречи с рядом униатских священников и монахов, в том числе с нелегальным епископом СТЕРНЮКОМ, бывшим ректором семинарии ЧОРНЯКОМ и канцлером Перемышльской епархии ГРИЦЕЛЯКОМ” (т.2, с.416). Далі інформація про суть розмов. Що з цим робити тепер? Отой чоловік – три крапки – ще живе, діє? Що він зараз робить? Чи хтось є на його місці? Маємо на це не зважати й мовчати?

В книжці не обнародувано жодного прізвища тих, що позначені трьома крапками. Це виглядає так: “агент [...] сообщил”. Або так же само: “источник [...] сообщил”. Їхня позиція зрозуміла, адже “... источник, давший эти сведения, является ценным агентом и неосторожное пользование его материалами, например дача агентуре ориентировки или прямых заданий о фигурирующих в настоящем сообщении лицах, может привести к провалу” (т.1, с.30). А що тепер робити з усім цим архісекретним масивом нам? Продовжувати проявляти “осторожность“? Гадаю, щодо цього мають висловитися якнайширші кола громадськості. Проблема не може стосуватися лише науковців, політиків, працівників СБУ. Та навіть тих, кого це особисто стосується. Наведу текст листа, присланого мені Державним архівом Служби безпеки України 25.01.2010 р.: “Шановний Михайле Васильовичу! У 2009-2010 роках у Галузевому державному архіві Служби безпеки України проведено пошук документів стосовно репресій, вчинених КДБ проти представників українського демократичного руху в 1970-1980-х роках. В результаті архівно-пошукової роботи виявлено близько 800 документів, які свідчать про брутальні дії радянських органів держбезпеки відносно Вас, Ваших рідних та однодумців у ході проведення операції за справою “Блок”. (В основі цієї обширної операції було полювання за “недобитками” українських буржуазних націоналістів і бажання їх остаточно зліквідувати, зокрема за учасниками видання підпільного журналу “Український вісник” – М.К.). На даний час ми постали перед проблемою, яким чином і в якій мірі можна було би оприлюднити ці непересічні свідчення жертовності свідомої української інтелігенції на шляху до відновлення державної незалежності нашої Батьківщини... Директор архіву В. В’ятрович”.

На засіданні “круглого столу”, скликаного архівістами з означених питань, були присутні зо два десятки причетних до “Дєла “Блок” дисидентів та членів їхніх сімей. Усі заявили, що не заперечують оприлюднення знайдених архівістами документів. І що з того? Прийшла нова влада, не стало в Галузевому архіві СБУ В’ятровича, а проти історика-архівіста Руслана Забілого порушили кримінальну справу за “спробу розголошення”. Але ж бо це не є особистою справою фігурантів кадебістського архіву.

Означений в опублікованих документах період Патріарх Йосиф Сліпий вважає визначальною віхою свого життя у передсмертному “Заповіті”: “На цьому шляху могутня Божа Десниця помагала мені, в’язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік учням-послідовникам: “І будeте мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю Землі...“Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія..., і так дослівно “аж до краю Землі”.

Патріарха Йосифа Сліпого називаємо Ісповідником Віри. Від нього вимагали не відречення від християнської віри, як від перших священномучеників, а тільки від своєї Церкви, свого народу. Він не пішов на це. І в цьому полягає його апостольська місія в українській історії.

Михайло Косів.

 

Великоднє послання Блаженнішого Святослава

Великоднє послання Блаженнішого Святослава

Високопреосвященним і Преосвященним Владикам,
всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,
преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам
Української Греко-Католицької Церкви

Христос воскрес!

«Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє,
нехай же святкує увесь видимий світ і невидимий,
Христос бо воскрес – радість вічна!»

Воскресна Утреня, Канон Пасхи

У цей урочистий день Воскресіння Христового Його Церква, сповнена небесним світлом, оспівує Господа, який переможно виходить із запечатаного гробу. «Світло світить у темряві, і не пойняла його темрява», – проголошує у цю пасхальну ніч євангелист Іван (Ів. 1, 5). Як темрява не може зупинити чи обмежити світла, так само смерть і гріб не змогли втримати Джерело життя – нашого Спасителя, який наповняє сьогодні Всесвіт своїм світлом і своєю благодаттю. 

«Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє!»
Сьогодні радість і веселість об’єднує небо і землю в єдину пасхальну Літургію, в якій звучать і наші великодні піснеспіви. У своєму воскресінні Спаситель, який перемагає смерть, повертає єдність душі й тіла людській істоті, а разом із цим збирає воєдино все видиме і невидиме створіння, що було відчужене між собою через гріх людини. Гріх є найбільшим нещастям людини, бо позбавляє її приязні з Богом, вносить поділ і розбрат у суспільство, завдає страждань всьому створеному. Про це свідчить святий Павло, коли в Посланні до римлян каже: «Очікуючи визволення від рабства тління, на свободу слави дітей Божих… усе створіння понині стогне і разом страждає у тяжких муках» (пор. Рим. 8, 21–22). Воскреслий Христос сьогодні приносить дітям Божим довгоочікувану свободу, а разом з ними єднає в одне ціле весь Усесвіт. Ось чому цього дня небеса та земля разом достойно радіють і веселяться! Своїм переможним виходом із гробу Господь усуває всі перепони до єдності Всесвіту зі своїм Творцем. Виходячи з Аду, він ламає ворота смерті – те, що відділяло людину від Джерела життя, її Творця, і сповнює її безсмертям. 

Сьогодні з нами «нехай же святкує увесь видимий світ і невидимий»!
Змістом і глибинною основою пасхальних святкувань є спільне переживання єдності всього світу в Христі. У цьогорічному святкуванні Пасхи Господньої ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, покликані ще і ще раз відкрити для себе воскреслого Христа як непорушного каменя єдності нашого народу. Святкуючи сьогодні перемогу нашого Спасителя над смертю, зруйнуймо світлом Його воскресіння всі поділи і ворожнечі, видимі й невидимі, які розбивають наше суспільство в його громадському та церковному житті. Божественний Спаситель попереджає нас: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє» (Мт. 12, 25). Воскреслий Христос у своєму тілі подолав протистояння, незгоди і суперечності, які загрожують людині, окремим народам і всьому людству. Він і нашому українському народові прагне принести мир і поєднання. Однак ми мусимо відкрити свої руки, щоб прийняти цей дар із рук воскреслого Спасителя. Відкрити руки означає: позбутися власних амбіцій, самолюбства, користолюбства; поставити добро народу понад власні інтереси чи інтереси політичних партій; бути готовим вийти назустріч ближньому там, де йдеться про загальне благо. Осяяна світлом Христового воскресіння віруюча людина не може дивитися на іншу людину через призму ненависті чи помсти, вона готова пробачити навіть ворогові і примиритися з ним. Хто не здатний до прощення, той не зрозумів того великого послання, яке приносить нам Спаситель із гробу – послання єдності та миру. Увесь видимий і невидимий світ сьогодні навчає нас, що неможливо пережити всю повноту великодньої радості, живучи в полоні власної відокремленості: особистої, національної чи навіть політичної. Вповні святкувати Пасху Господню та відчути всеохопну радість зустрічі з Воскреслим ми можемо лише разом, зруйнувавши силою Спасителя все, що нас роз’єднує. Про це пише апостол Павло: «Він – наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка було перегородою, тобто ворожнечу, своїм тілом… щоб із двох зробити в собі одну нову людину, вчинивши мир між нами» (Еф. 2, 14 – 15). Наше пасхальне побажання – щоб як у єдності й мирі Христовому святкує сьогодні все видиме й невидиме, так само щоб у мирі та єдності скріпився сьогодні благодаттю та життям Воскреслого весь український світ! 

«Христос бо воскрес – радість вічна!»
Цьогорічний Великдень ми переживаємо, вдивляючись у невмирущу постать слуги Божого Патріарха Йосифа (Сліпого). Він, як незламний етнарх – батько нашого народу, не пішов на компроміс із злом і тому об’єднав у своїй постаті різні середовища українського світу: в’язнів сталінських концтаборів, вірних переслідуваної «мовчазної» Церкви та всіх українців «у розсіянні сущих», які, за дивним Божим промислом, принесли нашу Церкву в різні континенти Земної кулі. Його визволення із ув’язнення близько півстоліття тому, подібно до переможного виходу воскреслого Христа із гробової темниці, промінням пасхальної радості освітило, пробудило і зібрало воєдино весь український світ. У його особі ми сьогодні бачимо, що жодні людські перепони та військові кордони не здатні стримати всеохопну та об’єднавчу могутність вічної радості Христа, якою живе і зростає Його воскресла Церква. 

Дорогі у Христі! У цей світлий празник Воскресіння Христового хочу завітати із пасхальним привітом до оселі кожного з вас. Нехай слова найдавнішої апостольської проповіді «Христос воскрес!» залунають сьогодні всюди, де б’ється українське серце, та покличуть його до радості та єдності із своїм братом і сестрою. Поділімося нині свяченим з усіма, хто потребує, та донесімо цю радість до кожного, хто сумує. Нехай світло Христа, який переможно виходить із гробу, просвітить кожного з нас, дасть силу та впевненість, зміцнить у вірі, надії, любові та дарує свій мир.
Христос воскрес!

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
в день Благовіщення Пресвятої Богородиці, 7 квітня 2012 року Божого

Йосип Сліпий промова (УГКЦ)

Іван Павло ІІ біля тіла Патріарха Йосифа

Патріарх, визнаний народом, не визнаний Ватиканом

Митрополит Йосиф Сліпий

На гербі Йосифа Сліпого є напис Per aspera ad astra ("Крізь терни до зірок"). Поза тим, що Патріарх Йосиф був одним із найбільш впливових та відомих українців у другій половині ХХ століття, його життя було куди більш тернистим, аніж зірковим.

Зірка Йосифа Сліпого почала сходити у 32 річному віці – тоді, у 1925 році, молодий отець, що мав за спиною навчання в Інсбруці та Римі став ректором Львівської семінарії. На той час Українська греко-католицька церква була найпотужнішою українською інституцією не лише в Галичині, але й багатьох країнах еміграції.
Молодому ректору слід було проявити неабиякі здібності, щоб виправдати довіру Митрополита й отримати загальне визнання.

Греко-католики. Історичний контекст

Як блискучий науковець, отець Йосиф не лише розвиває семінарію, але й робить важливий крок у майбутнє – засновує Львівську Богословську Академію. Разом із Шептицьким вони розглядали це як перехідний етап до створення повноцінного Українського католицького університету.
Що таке університет для українців у першій половині ХХ століття – зайве говорити. Створення українського університету було головним питанням до австро-угорської та польської адміністрації, а боротьбу за нього називали "альфою і омегою наших національних змагань".
Втім, те, що не могла чи не хотіла зробити австрійська, а потім польська влада вирішили зробити Шептицький та Сліпий. Богословська академія від початків мала два факультети – філософський і богословський, і ще бодай один – правничий, намагався відкрити отець-ректор.
У цій діяльності теж траплялися тернини. Одна з них – конфлікт із професором Гавриїлом Костельником, дасть про себе знати майже через два десятиліття. А тоді, у 1928 році, Сліпий змушений буде звільнити відомого й авторитетного отця Костельника із семінарії у зв’язку з його антилатинницькими поглядами.
Проте отця Сліпого все більше цінував митрополит Андрей Шептицький. Коли у 1939 році прийшли так звані "перші совіти", митрополит, бачачи нову загрозу, відправляє таємного посланця до Ватикану з проханням затвердити на митрополичому престолі як наслідника отця Йосифа. Останній не був готовий до такого спадку, але як він визнав через три роки: "Я не міг ставити перешкоди моїм свяченням, бо в час гонення свячення не є честю, а в першій мірі тягарем".

Герб митрополита

22 грудня 1939 року у дуже вузькому колі осіб відбувається хіротонія отця Йосифа на єпископа. Символічно, що замість владного єпископського жезлу із рук Шептицького він отримує дерев’яний посох. Цей посох належав єпископові Йосифові Боцянові, якого Шептицький підпільно висвятив у 1914 році в одному з київських готелів. На той час Митрополит Андрей мав статус "Царського в’язня" і напередодні етапу з Києва в глиб Росії, проводить хіротонію й призначає єпископа Боцяна відповідальним за Волинь, яка була частиною Російської імперії.

Агентурна справа "Ходячие". НКВД проти УГКЦ

Через чверть століття історія повторюється. Шептицький завжди був великим візіонером: бачачи усі загрози, які ніс більшовицький режим, він також знаходив й позитивні сторони. А такою було об’єднання українських земель, а відтак – нове поле праці для духовенства.
Владика Йосиф Сліпий отримує свою частку відповідальності на новій території – митрополит робить його відповідальним за "Велику Україну".

Львівська газета "Національна політика", що її передплачував отець Йосиф Сліпий, ректор Львівської Богословської Академії. З колекції Вахтанга Кіпіані

Сходження на престіл

 Як виглядають терни нового режиму, Сліпий та інші мешканці митрополичих палат могли відчути ще у 1941 році. При відступі Червоної армії їх усіх вивели під стінку Собору Юра , на Сліпому роздерли рясу й приготували до розстрілу. Тоді минулося…
Сповна пройти випробування довелося після другого приходу совітів. В часі вони збіглися із смертю Митрополита Андрея, що сталася 1 листопада 1944 року. Перед тим Шептицький 44 роки перебував на галицькому престолі. За той час Греко-католицька церква зробила небувалий поступ, а для двох поколінь галичан він був "Князем" не лише Церкви, але й цілого народу.
Радянські чинники вказували: "Вплив митрополита Шептицького і авторитет серед віруючих і духовенства уніатської Церкви в Західній Україні – величезні. Без перебільшення можна сказати, що такого безумовного авторитету і впливу немає жоден із голів церковних течій у СРСР" (довідка уповноваженого у справах релігії при уряді УРСР від 30 серпня 1944 р.).

Йосиф Сліпий (попереду) та митрополит Андрей Шептицький (у візочку). Фото - Центральний державний історичний архів у Львові

Натомість, Йосифу Сліпому, якого знали як ректора-інтелектуала, слід було на митрополичому престолі ще закріпитись.
15 листопада 1944 року Микита Хрущов у листі до Сталіна писав: "Митрополит Йосиф Сліпий ще не користується достатнім авторитетом серед єпископів і духовенства греко-католицької церкви. Частина священнослужителів незадоволена його призначенням, бо вважає його чоловіком слабовольним, нездатним бути керівником цієї церкви…".
Якщо й доля правди у цих словах була, то сама ж радянська система й протистояння з нею дали можливість Сліпому здобути цей авторитет і не лише серед своїх вірних, але й мільйонів людей у світі.

1957: другий арешт митрополита - у старечому будинку

Йосифу Сліпому довелося одразу оцінити всю вагу спадку свого великого попередника – НКВД поставило перед ним вимогу публічного засудження повстанського руху. Своє перше послання до вірних Йосиф Сліпий спрямовує на засуд політичних вбивств. Проте це зовсім не задовольнило органів безпеки: там не було жодної прямої згадки ОУН чи УПА, а також у влади виникли небезпідставні підозри, що послання не було поширене серед вірних.
Коли ж незабаром відбудеться планована ще за життя Шептицького поїздка делегації УГКЦ до Москви, то отець Гавриїл Костельник марно вимагатиме від митрополита Йосифа у документі, скерованого до влади, вписати абревіатуру УПА.
Згодом саме Костельник, надломлений сімейною трагедією, але й маючи свої порахунки із Сліпим, очолить рух, інспірований НКВС, за приєднання УГКЦ до РПЦ.

Per aspera

Новою сторінкою в історії УГКЦ стало 11 квітня 1945 року. Того дня арештовано та відправлено до Києва митрополита Сліпого, а вслід за ним усіх єпископів та частину священиків. Розпочалося відкрите й жорстоке знищення УГКЦ, яке дасть привід назвати її найбільш переслідуваною церквою у світі.

Неопалима церква. Як "саморозпустилася" УГКЦ

Йосиф Сліпий не відокремлював своїх страждань від долі цілого народу: "Для мене почався шлях в’язня. Та не для мене одного; я був одним і з сотень тисяч стариків, жінок, дітей і немовлят. Мене вирвано із гущі повірених мені вірних, їх вирвано від рідної, потом їхнього чола і кервавицею рук багатьох поколінь зрошеної землі…".
І далі: "Мене виводили на слідство день і ніч так, що я буквально падав з ніг і мене мусіли підтримувати, ведучи до слідчого судді… По кількох днях, коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давати до підпису, щоби я відрікся Папи, а за те дадуть мені Київську митрополію… Але я рішучо відмовився. Почалися дальші наступи, але це до нічого не довело, бо я вже млів з обезсилення…".

Речі, вилучені співробітниками радянських спецслужб. Фото РІСУ

Поміж іншого, під час перебування митрополита Йосифа та інших єпископів у слідчому ізоляторі у Києві, постійно допомогу та передачі приноситимуть православні монахині. Після того як Митрополит РПЦ Іоан відмовився задовольнити прохання греко-католиків, які організовували підтримку ув’язненим пастирям, це взяла під свою опіку ігуменя Покровського монастиря Архелая (Олена Савельєва).
Крізь терни, Митрополиту Йосифу доведеться йти довгі 18 років ув’язнення.

Тюремні та табірні поневіряння владики. Карта з музею с. Заздрість Тернопільської обл.

Після відбуття першого, восьмилітнього терміну, його утримуватимуть в будинку пристарілих в Красноярському краї. Тут, на пропозицію радянської влади він писатиме історію УГКЦ. Частково й за цю працю йому дадуть наступний, 7-літній термін. Ще перед його проголошенням, митрополит охарактеризував його так: "При моєму віці і стані здоров’я – то кара смерті".
Фактично інформація про смерть Сліпого поширювалася ще в 1940-х, але всередині 1950-х на Захід почали повертатися іноземці, які сиділи в сталінських таборах. В різних спогадах з’явилося ім’я священика-мученика. Зокрема, австрієць Франц Ґросбауер згадував інцидент з урками, які напали на Сліпого щоб пограбувати. Це закінчилося тим, що "Князь Церкви лежав на підлозі, з його уст і з носа сочилася кров".
В ув’язненні Сліпий таємно писав послання до вірних, між іншим, перше зробив уже в 1947 році, сповідав, служив таємні Літургії та висвячував духовенство. Знову ж, за аналогією з Шептицьким, перед виїздом до Риму в московському готелі він висвятить нового єпископа для катакомбної Церкви.

            Кардинал з радянським громадянством

Визволення Митрополита Сліпого безпосередньо пов’язане із Папою Іваном ХХІІІ. Тим самим, який був посередником між президентом США Джоном Кеннеді та першим секретарем ЦК КПРС Микитою Хрущовим в часі карибської кризи.
Представник Кеннеді Норман Казенс, їдучи на зустріч в Москву, зробив візит до Ватикану, де дізнався про митрополита-мученика. На зустрічі із Хрущовим Казенс підняв питання звільнення 70-літнього Сліпого. Тим більше, що в церковному світі відбувалася важлива подія – ІІ Ватиканський Собор.

Таким Йосиф Сліпий покинув Радянський Союз

Йосиф Сліпий не бажав виїжджати з СРСР – як "Батько Церкви" він хотів і мав би лишитись із своєю паствою. Втім, його вдалося переконати, адже це був шанс, як він сам оцінив: "завершувати те, чого не міг довершити як в’язень".
У листі, який він отримав від Папи, було кілька слів: "Сину, щасливої Тобі дороги. Нехай Тебе Бог береже і приведе до мене. Нехай Його Ангел Вам товаришить".
Перша зустріч з Папою була не менш зворушливою: "Він зовсім як батько… Він взяв мене в обійми і плакав", - писав Сліпий про свої перші дні на волі, у лютому 1963-го.

Очільник Греко-Католицької церкви- кардинал Сліпий, 1965 р.

До речі, Йосиф Сліпий до кінця свого життя не змінив радянського паспорта – він лишався громадянином тієї держави, де перебувала більшість його вірних.
Його поява на ІІ Ватиканському Соборі стала більш аніж сенсацією. Захід, який переживав часи матеріального розквіту та політичного спокою, побачив людину, яка була уособленням перших християн і яку порівнювали з апостолом Павлом, після його звільнення з ув’язнення.

Часопис "Патріархат" почав виходити ще у 1960-х за океаном, видається й донині у Львові

Водночас, УГКЦ, яку називали "Церквою мовчання", вмить отримала надзвичайно потужний голос, який промовляв на цілий світ.
У своєму першому виступі на Ватиканському Соборі в жовтні 1963 року митрополит Сліпий озвучив прагнення греко-католиків отримати статус Патріархату.
Рим на це не згодився, хоча у 1963 році його визнали Верховним Архієпископом із доволі широкими правами, а в 1965-у Йосиф Сліпий стає кардиналом. Ці рішення одразу викликали протест з радянського боку.
Ймовірно, що не лише радянські органи, але й певні кола Ватикану пошкодували появі митрополита у вільному світі.
Його боротьба за права переслідуваної Церкви була безкомпромісною й напевно не було інших ієрархів у всій Католицькій церкві, які могли б так гостро й прямо говорити із папами.
Коли вчергове не вдалося полагодити справу Патріархату, Сліпий прямо сказав Папі Павлові VI: "Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник… Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатися від Патріярхату!".

Папа Іван Павло ІІ та митрополит Йосиф, зустріч у Римі в 1978 р.

Коли йшла мова про визволення Митрополита із неволі, то апелювали до милосердя радянської влади над старою та немічною людиною. Натомість, Глава УГКЦ, який прожив 92 роки, проявив надзвичайну активність як на міжнародній арені, так і для консолідації розкиданих по світу українців.
Ще в першій рік, перебуваючи у Західному світі, він здійснив мрію свою та Шептицького, заснувавши Український Католицький Університет у Римі і кілька філій по світу. За кілька років він об’їхав українські поселення в Північній та Південній Америці, Європі та Австралії.

1968: майбутній верховний архиєпископ УГКЦ Любомир Гузар (зліва) супроводжує свого духовного батька. Оселя Спілки української молоді Еленвілл у Сполучених Штатах

У Римі побудував Собор Святої Софії, засновував монастирі, розвивав видавництва й, поміж іншого, завжди відкладав частину накладу книг для потреб майбутньої вільної України.
Здавалося б уся українська громада у вільному світі мала б сконсолідуватися навколо свого пастиря. Проте, однією із найболючіших для Сліпого справ були взаємини з єпископами, які не одностайно підтримали започаткований ним рух за Патріархат. Зусиллями мирян та духовенства у 1975 році Йосифа Сліпого проголошують Патріархом, проте цей крок не визнає Ватикан.

Раритет - блок значків з портретом ісповідника віри Йосифа Сліпого

Визволення митрополита Йосифа із ув’язнення та його перебування на Заході історики часто називають ad astra. Після всього пережитого новий період безперечно мав би бути шляхом "до зір". А все ж, як писав у своєму заповіті сам владика: "І цей шлях, як скоро виявилося не був шляхом, на якому світили "астра" - ясні зорі.
Він і далі був шляхом в’язня Христа ради, тим разом в’язня на химерній волі".

Єпископи УГКЦ проголосили 2012 рік Роком Йосифа Сліпого

 

Святослав Липовецький 

Публіцист (Тернопіль)

http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/18/73821/

Йосип Сліпий – голос сумління та речник українського підпілля

Цього року виповнюється 120 років від дня народження Йосипа Сліпого, тому 2012 рік проголошений роком цього великого подвижника України. Пам’ять про нього вшановують по-різному. Відбуваються конференції, семінари, покази фільмів, вистав, пишуть матеріали у газетах та журналах про його безмежну силу, витривалість та гострий розум. До відзначення його ювілею була організована урочиста академія у м. Івано-Франківську. Про нелегкий шлях Патріарха Української Греко-Католицької Церкви ми порозмовляли з дослідником життя Йосипа Сліпого та організатором академії дияконом Орестом Смицнюком та автором сценарію урочистої академії Галиною Литвин.
– Пане Оресте, Ви досліджували життя і діяльність Йосипа Сліпого і що особливого, можливо близького серцю Ви відкрили для себе у цій постаті?
– О. С.: Я чув про нього від свого батька,  а також у часи демократизації  від людей, які вчилися з моїм батьком, випускників Львівської богословської академії. Його питання в утвердженні патріархату для мене було піднято настільки на високому рівні, що не віриться, як одна людина могла зробити стільки для нашої Церкви. Мене зацікавило те, що в час протистояння, після 18-літнього ув’язнення, коли науковець вже втрачає свій рівень після таких умов, він міг знову так швидко влитися у наукові проблеми і продовжити наукову діяльність. Він брав участь у різних конференціях, нарадах, скликав науковий світ і, зокрема, українців, я відчуваю, що то була Божа благодать на ньому. Подивляю тому, скільки енергії після тих каторг і тюрем можна було проявити. Весь час його перевозили з місця на місце, але він зберігав гідність священика, першоєрарха, людини, науковця. Це важко зрозуміти людям, які того не пройшли. Його наполегливість і переконливість у розмові з найвищим духовенством Рима, в намаганні довести необхідність патріархату і заявити всьому світу, що є українська церква і що вона має право на життя, і право на патріархат. Йосип Сліпий був голосом сумління, речником і України, і східного християнського світу, що гідне подиву.
– Девізом Йосипа Сліпого були слова «Per aspera ad astra» («Крізь терни до зірок»), які згодом стали гіркою дійсністю. Яким чином, на Вашу думку, йому вдалося пройти ті випробування: роки тортур, заслань, з яких живими майже не повертаються?
– О. С.: Це Божа благодать, яка його супроводжувала. Прочитавши багато літератури, спогадів Йосипа Сліпого про перебування у в’язницях, я зрозумів, що людині важко це пережити, можна просто померти і не перейти тих етапів. А цю людину Бог зберігав для якоїсь більшої місії.

– Г. Л.: 18-річна каторга висмоктує з людини і розум, і душу, і життєву силу. Якщо простежувати за сотнями письменників, яких заарештували й заслали, то ті, котрі поверталися, у них не було більше снаги писати, серед них лише одиниці, які це могли, зокрема Борис Антоненко-Давидович. А тут Йосип Сліпий, стільки перетерпівши, розгортає таку діяльність, це означає, що його життєва сила якимось чином не була зачеплена, він її зберіг. Моє таке бачення: як він міг зберегти сили – однозначно через зв’язок з Богом. Це можна розглядати як чудо з чудес, але те чудо, напевно, полягало в його молитві, постійній пам’яті про Бога і такий був внутрішній зв’язок з Ним. Тільки це могло дати силу все пережити і зберегти здатність реагувати нормально, логічно на все.

– Розкажіть про екуменічну концепцію Йосипа Сліпого. Як він бачив єдність церков?

– О. С.: Він хотів, як казав у своєму «Завіщанні», «зібрати їх усіх у розсіянні сущих».  України як окремої держави немає, народ залежний, церкву ліквідував псевдособор. Приїжджає до Рима першоєрарх неіснуючої держави, неіснуючої церкви. Але він знає про те, що церква в катакомбах. А по розселеннях, в різних країнах є дуже багато українців. Ще покійний митрополит Андрей Шептицький відвідував їх у поїздках, створював єпархії, хотів зібрати українців та зберегти наш обряд. Йосип Сліпий продовжує цю роботу і він хоче всіх емігрантів зібрати в одну церкву і там, хоч у вільному світі їх зберегти. Тобто зберегти Україну в екзилії, за кордоном, у людських душах через церкву. Адже при єдності з Римським престолом можна об’єднати українців в одному патріархаті. І я відчуваю, що УГКЦ об’єднує українських емігрантів. Йосип Сліпий надіявся, що в Україні теж буде вільна церква і зникне радянська держава. Він жив мріями і ці мрії здійснилися, але він вже не дожив до того часу.

– Г. Л.: Ще Андрей Шептицький розглядав Україну як чи не єдину державу, яка змогла б об’єднати дві гілки християнства, тому що ми є східного обряду, а в підпорядкуванні католицькому єрарху. І це такий простір, який дає можливість зробити примирення і об’єднання. Шептицький думав не лише про Україну, він дивився набагато дальше і глибше, що всі повинні бути одно, за Ісусовими словами. Він їх прочитав і так зрозумів. І він у тому напрямі діяв усе своє життя.
Йосип Сліпий, як його послідовник ішов його кроками і всюди підкреслював, що він продовжує ідеї митрополита Шептицького. Але тут зовсім інші історичні обставини. Йосипу Сліпому довелося більше думати про Україну і про УГКЦ, ніж про об’єднання всього християнства. Ну й ідею патріархату він теж розумів не як насильницьке запровадження Греко-Католицької Церкви по всій Україні, а як об’єднання всіх у одному патріархаті, щоб було одне підпорядкування. Я розділяю думку, що всі повинні бути одно, але коли ми і світ дійде до того це дуже важко сказати.

– Саме на ІІ Ватиканському Соборі Йосип Сліпий висунув ідею створення патріархату УГКЦ. Чому, на Вашу думку, Рим і тодішній Папа Іван ХХІІІ і його наступник Павло VІ не підтримали цю ідею?

– Г. Л.: Йосип Сліпий з’явився в Римі в той час, коли Рим з усіх сил намагався налагодити стосунки з Російською імперією, але вже самою своєю особою він був не вигідний. Бо як надавати патріархат Церкві, яку Російська Православна Церква фактично поглинула. Це псувало однозначно стосунки і тому Риму в той час було зовсім не до речі його вимагання.

– О. С.: Приїжджає в’язень не існуючої церкви, не існуючої держави до Риму, до людей, які жили в інших, парникових умовах, які не розуміють тієї ситуації, не знають реалій Радянського Союзу. Їх не болить це питання. Але Йосип Сліпий, приїхавши з того пекла радянського, розуміє, що тут один-єдиний шанс заявити всім на Другому Ватиканському Соборі про те, що є такий народ і є така Церква, яка вимагає своїх прав і кому, як не Вам, отці, вирішувати наше питання. Тобто ми є, ми не загинули, ми є у катакомбах, ми нищені, але не знищені, ми переховувалися, але збереглися і зверніться до нас, подивіться на нас. Ми прийшли з тих умов, ми можемо Вам краще сказати про те, хто ми такі. Таку заяву звичайно зустріли з піднесенням, але коли почали вирішувати це питання, то було якесь нерозуміння. Була наївність тих отців римських, вони не знали суті СРСР, не могли і не вміли того зрозуміти. Адже коли нас у 30-х роках морили голодом, Європа так само не сказала свого достойного слова. Вони хотіли дійти згоди з Москвою, а Йосип Сліпий був їм ніби яблуком розбрату. Його ж випустили тільки за умови, що він буде мовчати, але то була не та особа, яка могла мовчати. Це була одна із причин того, що не було надано патріархату.
– Ну і оскільки Йосип Сліпий не міг мовчати, він залишив по собі численну спадщину. Яка з його праць і чому є, на Вашу думку, найактуальнішою для сучасного читача?

–  О. С.: «Завіщання…», його «Заповіт…». Заповіт був у Володимира Мономаха, був у Шевченка. Я так думаю, що з часом цей твір в українській літературі будуть вивчати. То особливий заповіт. Це наука нам від людини, яка вистраждала цей заповіт і принесла нам. А взагалі-то його спадщина велика. Він заявив про себе як науковця захистом своїх дисертацій із вчення про Святу Трійцю, а історія української Церкви написана як рукопис обсягом 2500 сторінок, враховуючи такі умови. Я читав, вивчав історії різних авторів, Йосип Сліпий особливо пише – він заявляє в історії Церкви про те, що були намагання об’єднатися з Римською Церквою за Данила Галицького (треба сказати, що тільки Григорій Царуляк робив ще такі спроби), потім була Флорентійська унія. Ми всі повинні бути одно.

–  Г. Л.: Я  читала його працю «Віра і наука» і мене вразив його науковий підхід, логіка суджень, його виклад, розуміння. Зокрема, праця «Віра і наука» абсолютно сучасна, тому варто б було ознайомитися з нею більшій кількості людей.

– 2012 рік оголошений роком Патріарха Йосипа Сліпого. Ви були ініціаторами святкової академії, присвяченої 120-річчю від дня народження Йосипа Сліпого. Які ще заходи плануєте здійснити з цього приводу.
- О. С.: Два роки тому ми організували академію, присвячену Шептицькому, потім Ірині Сеник, письменниці. І цього року зробили академію, присвячену Йосипу Сліпому. Зустріли багато перешкод, але це не завадило нам її провести. Ми ще хотіли б у вересні провести наукову конференцію, погоджували це питання з владикою митрополитом. Тут більше буде задіяний Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника й Івано-Франківська духовна академія. Ми проводимо семінари у школах, зокрема у Ямниці буде проведений один з таких заходів, який буде художнім забарвленням для уроку. Ми хотіли б, щоб діти перш за все зрозуміли, усвідомили і несли далі ці знання про світочів, треба, щоб ця тема пройшла через їхні серця та душі.
– Г. Л.: У зв’язку з проголошенням року Йосипа Сліпого планувалося провести цикл передач на обласному радіо, проведено вже три, але думаємо продовжувати далі, беручи за основу різні сторінки його життя і діяльності. Організовуємо також перегляд фільмів. Зокрема, телестудія «Вежа» демонструвала фільм «Патріархат» вже два рази. Друкуються також публікації в газетах, щоб люди мали доступ до інформації про нього.
І тут є особливість нашого часу, я вважаю, що наш час – це час повернення імен. Ми вийшли з Радянського Союзу, де багато людей або були під забороною, або замовчувалися. Якщо брати до уваги, наприклад, нашу літературу, то письменники повертаються швидше. От, наприклад, Хвильовий вже не асоціюється з ворогом народу, про Винниченка вивчають з хрестоматії. Але в духовній сфері все ще тільки починається. Тобто ми сьогодні багато говоримо про Шептицького і Сліпого, але, щоб більше людей знали, які це велетні духу, розуму, сили, то ще треба багато прикласти зусиль. Бо оскільки це духовна сфера та щоб ці імена могли повернутися, то потрібен відповідний ґрунт, а його теж знищила радянська влада, відтак цей процес відбувається дуже і дуже не просто. Потрібен час і потрібне зусилля багатьох.

Розмовляла Анна Микуляк

ДУХОВНІСТЬ

Ukraińska ulica Josypa Slipoho w Bytowie

Ulica Parkowa (w tle cerkiew) ma zmienić nazwę na ulicę Josypa Slipoho, aby symbolicznie zaznaczyć obecność Ukraińców w Bytowie. (fot. Andrzej Gurba)

Związek Ukraińców chce zmienić nazwę ulicy Parkowej w Bytowie na ulicę Josypa Slipoho. Burmistrz Bytowa popiera wniosek. Nie będzie problemów ze zmianą adresu, bo jest tu tylko jedna prywatna posesja.

 – Josyp Slipoho to wybitna postać narodu ukraińskiego.Ulica jego imienia byłaby symbolicznym zaznaczeniem aktywności Ukraińców w Bytowie – mówi Mirosław Harasym, przewodniczący bytowskiego koła Związku Ukraińców w Polsce.

Dodaje, że społeczność ukraińska zamieszkująca zie - mię bytowską prowadzi już przygotowania do obchodów 65. rocznicy przesiedleńczej Akcji Wisła, które zaplanowane są na maj 2012 roku.

– Będzie odsłonięta tablica związana z tamtymi wydarzeniami i zorganizowany odpust św. Jerzego. Chcielibyśmy, aby nowa nazwa ulicy była elementem tych uroczystości – oznajmia Harasym.

Oficjalny wniosek w sprawie zmiany nazwy ulicy wpłynął do bytowskiego ratusza8 listopada.

– Popieram go. To byłoby zaakcentowanie obecności społeczności ukraińskiej na naszej ziemi oraz wielokulturowego Bytowa – mówi burmistrz Ryszard Sylka.

Przy ulicy Parkowej jest tylko kilka adresów, a więc w związku ze zmianą nazwy nie byłoby dużego zamieszania.To, poza ukraińską cerkwią, gazownia i jedna prywatna posesja.

– To na pewno ułatwi zmiany. Musimy jednak oficjalnie wystąpić do gazowników i właściciela posesji z pytaniem o ich opinię. Myślę, że uzyskamy akceptację dla tych zmian. Oczywiście w tej sprawie musi być podjęta uchwała rady miejskiej – komunikuje burmistrz.

Josyp Slipoho (1892-1984) był kardynałem, zwierzchnikiem greckokatolickiej cerkwi, metropolitą lwowskim, jak również więźniem sowieckich łagrów. Urodził się na Podolu w rodzinie chłopskiej. Studiował m.in. teologię. Święcenia kapłańskie przyjął we wrześniu 1917 roku z rąk Andrzeja Szeptyckiego, metropolity obrządku greckokatolickiego. Po ukończeniu studiów w Innsbrucku wyjechał do Rzymu, gdzie studiował na papieskich uniwersytetach. Do Lwowa powrócił w 1922 roku. Pracował tam jako duszpasterz. W grudniu 1939 roku otrzymuje sakrę biskupią. W listopadzie 1944 roku zostaje następcą Andrzeja Szeptyckiego na stolicy metropolitalnej we Lwowie. Poza tym jest biskupem Halicza i Kamieńca oraz administratorem apostolskim metropolii kijowskiej. Druga wojna światowa to okres szykanowania i inwigilowania duchownego.

W 1945 roku Josyp Slipoho zostaje aresztowany przez Sowietów i zesłany na Syberię. W łagrach spędził aż 18 lat. Zostaje uwolniony w 1963 roku po interwencji papieża Jana XXIII. Do końca swojego życia przebywa w Rzymie (został zmuszony do wyjazdu przez Sowietów). W 1965 roku zostaje wyniesiony przez papieża Pawła VI do godności kardynalskiej. W 1975 roku otrzymuje tytuł patriarchy Kijowa-Halicza (obrządku ukraińskiego). Pochowany jest w krypcie metropolitalnej we Lwowie.

Autor: Andrzej Gurba
http://www.gp24.pl

Молитва

Упокой Господи!

Послання Митрополита Йосифа Сліпого На Великий Піст

1962 р., березень, Явас, м-ко. Мордовська АРСР. – Послання Митрополита Йосифа Сліпого На Великий Піст.

Мир і благословення!

У ці Великопосні дні стає нам перед очі ясніше, як ніколи, правда жертви і любові Хр[иста] до нас. Її требе добре собі пригадати і відсвіжити в пам’яті. Своїми терпіннями і смертю Спаситель вповні заслужив нам відкупленя і спасіння від гріха, але в своїй всемудрості Він оставив частину страдань і для нас, щоби ми, зі свого боку, спричинялись і лучились з Ним тісно в ділі нашого відкуплення, щоби ми складали свої тіла на жертву живу, святу, милу Богові (Рим 12, 1). Вправді, Бог зсилає на нас всякі терпіння, але Він хоче, щоби ми добровільно і радо брали на себе якісь хрести і умертвелення, не лякались болю в ім’я віри, поконували свої пристрасті і забаганки, нехіть і отяжілість, відмовляли собі деякі приємності та тим засвідчили нашу добру волю в службі і любові Хр[иста]. Так треба розуміти слова св. Павла в посланні до Євреїв: без жертви нема спасіння. Христос провів сорок днів на відлюдді і в самоті, в горячій молитві і строгому пості. Цей приклад ставить нам перед очі Св. Церква, бо піст і молитва – це найпевніші засоби спасіння. Вони поскромлюють і очищують тіло і душу християнської людини і доводять її до Св. Сповіді і Св. Причастя, бо ними повинно кінчитись великопосне каяння. Тоді щойно належно може кожний християнин празднувати Христове Воскресіння. Нехай, отже, ці великопосні застанови, повага і сум в часі пам’яті Хр[исто]вих страстей і смерті, передусім в Страсному тижні, осяють Ваші душі і тіла, скріпляють безсилість і надію у всіх прикростях і недолегливостях. Це справді найсуворіший, але найблагодатніший час в християнському році. Світ любується в переситі, надмірному уживанні матеріальних дібр, в їжі, напитках і розгнузданості пристрастей, але він не знаходить в них остаточного вдоволення і щастя. Хр[исто]ва Церква, навпаки, поручає навіть любуватись в пості молитвою і каянням, щоби цим заслужити [собі] і приготовитись до справдішної душевної радості, в першу чергу до радості Хр[исто]вого Воскресіння.

Благословення Господнє на Вас

† Йосиф

Д[ано] [на] поч[атку] В[еликого] п[осту] [196]2

Архів Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія, спр. № 13, рукопис, оригінал.

Великого бажайте!

«Великого бажайте! ...Одушевлятися великим, високим і мати перед очима гідну мету – само собою підносить людину. …Людина росте зі своїми задумами і своїми плянами. Високі пориви її підносять, а низькі і грішні похоті руйнують. Правда, не кожний вродився генієм і не кожному дав Бог довершувати спасенні діла і повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано бажати «великого», молити Бога про те, помагати посильно у великих духовних будовах, бо з дрібних цегол виростає гігант. Кожний може чинити добре, а в кожному доброму є і велике… Держись вічного життя! Флп. 6, 12»

† Патріарх Йосиф 1957 р., Маклаково, Красноярський край.

Послання Блаженнішого Святослава

Послання Блаженнішого Святослава (Шевчука)
до духовенства, монашества та мирян
Української Греко-Католицької Церкви
про всенародну прощу до Рима 12 – 14 жовтня 2012 року
з нагоди благословення відновленого Собору Святої Софії
та 120-річчя з дня народження
Патріарха Йосифа (Сліпого)

Премудрість собі будинок збудувала (Прип. 9, 1).

Дорогі у Христі!


У виданні А. Великого «З літопису християнської України» під 1969 роком читаємо про подію історичного значення в житті нашої Церкви і українців на поселеннях: «На празник Всемірного Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (27 вересня 1969 р.) і в неділю по Воздвиженні (28 вересня 1969 р.) мали місце величаві торжества посвячення храму Святої Софії, Божої Премудрости, в старому Римі. Посвячення довершив Блаженніший Верховний Архиєпископ Митрополит Кир Йосиф, в сослуженні двох українських Митрополитів, двох Архиєпископів і тринадцяти Єпископів, себто всіх наших ієрархів, що очолюють нашу Церкву поза межами України. Між ними звернув загальну увагу своєю появою Преосв. Владика Василь Гопко, що приїхав з Пряшева з незагоєними ще знаками кайданів, що їх мужньо переніс імени Ісусового ради… На торжество зібралось велике число священиків, монахів і монахинь, а передусім тисячі українського Божого люду, що не пожалів часу, гроша і сил, а прибув до Риму так, як колись давно йшли ізраїльські паломники-емігранти до Єрусалиму: з Мезопотамії, Кападокії, Понту, Азії, Єгипту, Лівії і Риму і «чули власну говірку свою, в якій родились» (Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. – Т. 1. – Рим).

Кожний храм – це посвячене місце прослави і почитання Бога. Вже у книгах Старого Завіту Святого Письма йдеться про святі місця, жертовники і храми. Зокрема є розповідь про найкращий храм на Сході, що його збудував мудрий цар Соломон: цей храм став зразком на тисячоліття і для християн. Щодо християнських святинь, то перший найвеличніший храм спорудив імператор Юстиніан у VI ст. на честь другої Божої Особи, Божої Премудрості, Святої Софії в Царгороді.

На нашій українській землі з часу проголошення Христової благовісті св. апостолом Андрієм спершу почали з’являтися малі та скромні храми, а згодом постали і високомистецькі церкви. Незадовго після Хрещення Київської Русі св. Володимир Великий спорудив у Києві могутній і прегарний храм Успіння Пресвятої Богородиці, званий пізніше Десятинним. Після смерті Володимира його син, великий князь Ярослав Мудрий, побудував другу, ще більш величаву святиню на славу Божої Премудрості – Святу Софію. Ця святиня ще й сьогодні є вершиною українського будівництва, символом віруючого і побожного духу українського народу та звеличенням неосяжної Божої Премудрості в часи найбільшої могутності держави в історії українського народу і дороговказом для нього на всі віки.

Мій великий попередник, світлої пам’яті Патріарх Йосиф (Сліпий), прибувши до Італії після 18 років тюрми й каторги і будучи свідком знищення храмів на рідній землі, вирішив на пожертви наших вірних звести і в столиці християнського світу, в древньому Римі, біля Українського католицького університету, храм Божої Премудрості, як видимий знак глибоко закоріненої християнської віри в нашому народі. Блаженніший Патріарх казав: «Нехай і українська Софія в Римі, хоч в одробині заступить і сповнить оцю ролю в житті всіх українців на Батьківщині і поселеннях, коли в Київській Софії затихла молитва і Служба Божа. Нехай тим гарячіше лине вона тут за Божу Мудрість, «горнюю мудрость» (Утреня св. Кирила і Методія), коли нині людська мудрість, мудрість цього віку (1 Кор. 2, 6) хоче брати перевагу і знищити наш нарід та нашу Церкву. Нехай не лише українці, але і неукраїнці находять тут піднесення духа, потіху, розраду і передусім просвітління у важких хвилинах життя і рішення. Нехай вона стане могутнім чинником для нашого світлого майбутнього і приверне славні часи наших князів, коли то вперше постала Свята Софія в Києві: «Ми говоримо про мудрість Божу в тайні, що її Бог призначив перед віками нам на славу» (1 Кор. 2, 7)». (Благовісник Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського (Греко-Руського) обряду. – Кастель-Ґандольфо біля Риму, 1969. – С. 45-46).

Храм Божої Премудрості разом із Українським католицьким університетом з того часу справді почав «собирати всіх українців в розсіянні сущих». Тут відбувалися Синоди наших єпископів, наукові конференції, літні академічні й дияконські курси, лекції, видавалися наукові видання. До цього собору з часу його посвячення в 1969 р. прибували тисячі паломників.

Собор Святої Софії у Римі отримав у 1985 р. статус кардинальської церкви, а згодом блаженний Папа Іван Павло ІІ підніс його до гідності базиліки. Цей Папа двічі відвідав Святу Софію: 8 вересня 1984 р., щоб віддати останню шану його покійному будівничому, Патріарху Йосифові, і в липні 1988 р. з нагоди Ювілею Тисячоліття Хрещення Русі-України.

Український народ на поселеннях виявляв гідну подиву жертовність щодо потреб храму Святої Софії. Завдяки цьому Патріарх Йосиф, а згодом і інші мої попередники, Мирослав Іван (Любачівський) і Любомир (Гузар), зуміли покрити більшість стін мистецькою мозаїкою у візантійсько-українському стилі. Наша Церква бажає скласти всім дотеперішнім жертводавцям – живим і вже усопшим – щиросердечну подяку за любов до своєї Церкви.

Собор Святої Софії «собирає» не лише живих, а й мертвих. Тут спочивають: Галицький Митрополит Йосиф (Сембратович), Архиєпископ Іван (Бучко), Владики Стефан (Чміль) та Іван (Хома), засновник кооперативного руху в Україні Юліан Павликовський, княгиня Тереса Сангушко-Сапіга, архимандриня сестер василіанок Клавдія Федаш і студент УКУ Григорій Смерека. У храмі спочивали тлінні останки Патріарха Йосифа, аж доки було виконане його заповітне повеління про перенесення його тіла до крипти собору Святого Юра у Львові і поховання біля гробу Митрополита Андрея (Шептицького). Наші вірні, рідні яких загинули і невідомо де поховані в Сибіру й на засланнях, поставили пропам’ятні таблиці на вічну їх пам’ять.

Незаперечним є те, що цей храм, після соборів Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові, став особливо символічним для тих вірних нашої Церкви, які опинилися поза межами нашої Батьківщини.

Свята Софія слугує для багатьох тисяч українців-заробітчан, які прибули до Італії упродовж двох останніх десятиліть, пристанню і джерелом молитви, подяки, покаяння, примирення і прощення. Всі прочани з України, крім того щоб одержати благословення від Римського Архиєрея і відвідати головні римські базиліки, вважають тепер своїм обов’язком помолитися в рідному храмі Святої Софії в Римі, на цьому клаптику України в гостинній італійській землі.

Та, на жаль, невблаганний час зробив своє діло. Сьогодні, більше як через сорок років після посвячення, цей собор потребує ґрунтовного відновлення. Ретельно оглянувши собор, я переконався в нагальній необхідності ремонту і реставрації.

Тому, отримавши згоду Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, я дав своє благословення Релігійному товариству для українців-католиків «Свята Софія», яке є охоронцем матеріальних надбань Патріарха Йосифа у Римі, приступити до цього важкого завдання.

І два місяці тому, 3 вересня, розпочалися ремонтні роботи, які мають бути завершені до кінця вересня наступного року. Ми переконані, що даємо почин Божому ділу, і сподіваємося, на празник Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня 2012 р., здійснити Чин благословення відновленого собору Святої Софії в Римі.

Проте для здійснення цих задумів потрібно багато коштів. Хоча вже зібрано багато пожертв, цього не достатньо для того, щоб привести Святу Софії до належного стану, аби вона могла гідно представляти нашу Церкву в Італії і всьому світі. У зв’язку з цим проголошуємо Всенародну прощу до Рима 12–14 жовтня 2012 р. і закликаємо – подібно як це робив Патріарх Йосиф у 1969 р. – увесь український Божий люд прибути з цієї священної нагоди на паломництво до Рима. Нехай із кожної нашої єпархії, кожного екзархату чи навіть парафії в Україні і в діаспорі прибуде хоч кілька вірян. Сподіваємося, що наші поселенці, передусім в Італії, які найбільше відвідують цей храм, активно візьмуть участь у цій прощі. Оскільки в той час в Римі відбуватиметься Папський Синод, ми запросимо на це свято велике число церковних і світських достойників, за прикладом Патріарха Йосифа 42 роки тому.

Глибоко вірячи у щедрість, жертовність і готовість до паломництва нашого народу, закликаю всіх вірних словами Заповіту Патріарха Йосифа, які стануть гаслом для нашої всенародної прощі: «А коли глядітимете на собор Святої Софії і будете паломничати до нього, як до рідної святині, і молитву приноситимете в ньому, пам’ятайте, що цей собор оставляю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними наших найважливіших свідків – соборів, свідків нашого прадіднього християнства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Нехай же цей отут собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній Землі і заохотою до здвигання храмів Божих в місцях вашого перебування! А над усе, нехай собор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком собору живих українських душ, святим місцем молитви й Літургійної жертви за вмерлих, живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охоронив собор душ прийдешніх українських поколінь» (Благовісник. – Рим, 1980-1984. – С. 271).

Благословення Господнє на вас!


† СВЯТОСЛАВ

Дано у Києві,
при соборі Воскресіння Христового,
у празник святих мучеників Сергія і Вакха,
7/20 жовтня 2011 р. Б.